Рішення Президента США про призупинення в Україні діяльності ґрантових організацій викликало шквал протилежних думок. Хтось оплакує “долю демократії”, хтось тішиться з “перемоги справедливості”. Але, як завжди й скрізь, істина посередині.
Зрозуміло, що іноземні уряди запроваджують ґранти для України, виходячи зі своїх інтересів. Це стосується й відверто ідеологічних проєктів (просування фемінізму, захисту сексуальних меншин), і економічних (адже, коли кошти виділяються на підтримку альтернативних джерел енергетики, то тут уже можна й задуматися, чи не спрямовано це на усвідомлене відсування на другий план джерел традиційних).
Чимало ґрантових проєктів, особливо в крупних містах, мають абстрактний характер. Вони часто обмежуються проведенням ні до чого не зобов’язуючих “круглих столів” на теми захисту популяції північних оленів у степовій зоні України від постколоніальних травм. Саме такі проєкти й викликають цілком зрозумілий гнів “широких народних мас”: з жиру бісяться, замість того, щоб…
Але на рівні територіальних громад, де життя простіше й ближче до нагальних людських потреб, подібні проєкти не проходять. Конкретика й тільки конкретика! Громадам необхідні кошти на вирішення реальних проблем: полатати гнилі труби, придбати ліки від туберкульозу чи нове обладнання для навчальних закладів, підтримати реінтеграцію ветеранів. Без грошей уже померли чи помирають на наших очах реґіональні ЗМІ.
І під цим кутом зору рішення США, звичайно, болісне. Але виникає неприємне питання: чому життєво важливі потреби українців багато в чому були віддані на ласку іноземців? Хіба це нормально з погляду як національної безпеки, так і елементарного престижу?
Схоже, призупинення діяльності американських ґрантових організацій змусить і владу, і громадських активістів таки замислитися над перспективами й пріоритетами. Переорієнтація світових політичних еліт на новий курс США прогнозовано зменшить кількість “лівозабарвлених” проєктів. Ті, хто вміє й хоче працювати на благо людей і громад, продовжать роботу, коли відчиняться нові двері.
Нині залишаються європейські ґрантодавці, в співпраці з ними розвиваються внутрішні проєкти. “Власна справа”, “Курс на Незалежність” підтримують бізнес, Програма від ФАО та ЄС – агросектор, є спеціальна Програма підтримки професійно-технічних закладів.
Ці та нові ґрантові програми допоможуть територіальним громадам вижити під час війни й відбудувати зруйноване. Їхні очільники й активісти мають подвоїти зусилля, щоб виявитися гідними підтримки. Без неї, принаймні, сьогодні ми не обійдемося.
Марина Остапенко, блогерка