ОЛЕГ ЗУЄВСЬКИЙ – НАЙВИДАТНІШИЙ ПОЕТ РОДОМ З ПОЛТАВЩИНИ

16 лютого минає 105 років з дня народження нашого земляка, видатного поета й перекладача Олега Зуєвського. Про нього й досі мало знають. Останнє видання творів Зуєвського вийшло аж 18 років тому. Ця дата – зайва можливість нагадати про таланти Полтавщини, яких так багато, що ми не цінуємо навіть найблискучіших серед них.

Зуєвський народився в селі Хомутець на Миргородщині. “Хомутець був справжнім раєм мого дитинства”, – напише він пізніше. Але щастя виявилося коротким. Батьки-вчителі розлучилися, хлопчик залишився з дідом, який потім помер від голоду. Навчався в Харківському технікумі журналістики, який згодом реорганізували в Український комуністичний інститут журналістики.

Але комунізм Зуєвського ніколи не приваблював. Під час німецької окупації він дописує в газету “Миргородські вісті”, згодом її редагує. Починається еміграція: “У мене була дитина, яка щойно народилася, дружина, з якою ми поїхали аж до Угорщини, до Дебрцена на своєму власному возі. Правда, ми їхали і на санях взимку. Це була строката подіями дорога. Справедливо розповідають мої біографи, що, мовляв, німці забрали і повезли мене на тяжку роботу до Німеччини. Однак надто тяжко не працював. Мені зустрілися добрі люди, існують добрі люди навіть поміж німцями. Вони влаштували мене на працю у містечку Форстлаузіц, і там ми з дружиною працювали на фабриці”.

На фабриці довелося працювати й у Філадельфії, куди родина емігрувала з Німеччини. Паралельно поет навчався в Пенсильванському університеті, там же 1962 року захистив докторську дисертацію “Проблема українського художнього перекладу”. Викладав у Фордґамському й Ратґерському університетах, після переїзду до Канади – в Альбертському (Едмонтон).

Книг опублікував небагато: “Золоті ворота” (1947), “Під знаком Фенікса” (1958), “Голуб серед ательє” (1991), перекладав Стефана Ґеорґе, Стефана Маллярме, Поля Валері та багатьох інших. Модерністська поезія Зуєвського складна й загадкова, але за всієї складності й загадковості дає читачеві насолоду. На нього впливає досконала форма, в якій ріка речення ніби перетікає, міниться на сонці, і крізь неї видніються камінчики поетових спогадів і вражень.

Влітку 1990 року Зуєвський уперше приїхав на батьківщину. Незважаючи на “перебудову”, дозволів на відвідування рідних місць поет не мав – лише Києва. Тому довелося їздити нелегально. Він був і залишався чужим. Коли в столиці він взяв участь у міжнародному поетичному фестивалі “Золотий гомін”, його виступ не справив особливого враження – українці й досі надають перевагу крикливим одноденкам з правильно-патріотичними закликами.

Зуєвський приїздив до України ще тричі. Журнали друкували його вірші, окремими виданнями вийшли “Вибране” (1992), “Кассіопея. Парафрази” (1993). Але в народницький, трохи підфарбований у синьо-жовті кольори літературний канон його складна й справжня поезія не могла ввійти.

У опублікованих у періодиці збірках “Естакади” і “Обіцянки радості” (1995) поет подав свої, як завжди, зашифровані враження від повернення на рідну землю. Вона не втратила для нього свого чару, і він згадує давнє й щойно побачене, переживає хвилини щастя.

На це були й особисті причини. Після смерті дружини Людмили, з якою прожив понад пів століття, взяв шлюб із вдовою молодшого брата Тетяною. Але родинне щастя виявилося коротким – 27 березня 1996 року Зуєвський помер від інфаркту в Канаді. Згідно із заповітом, похований в Україні.

До вашої уваги кілька поезій Олега Зуєвського:

Юдита

Зоставшись плодом збитим, голові,
Хоч би й розкритій, бачити несила,
Як постаті кіннотників криві
Висока тінь від тебе заступила.

До невода її впадуть вони,
Хай підіймаються незмірні сходи.
Це тільки п’яного прогнали сни
Додому з негостинної господи.

А тіло, що на ложі розпростер,
Здалося б затяжким йому для свята:
Самого страху воїнам тепер
Нагойдується ноша пребагата.

Вона й до віч тобі переросла,
Аж думка нею холодніє кожна. –
Повірити, що ти не знала зла,
Чи не сама любов була спроможна?

Дзеркало

Кентавра образом складним
Обійми там довготривалі
Гойдались, наче крізь порталі
В їздив щасливий пілігрим

І вся увага перед ним,
Що дійсністю постала в залі,
Хотіла повторятись далі,
Не заворожена нічим,

Як тільки пристрасти снагою,
У нім поділена з собою
Без розрахунку і числа,

Щоб у ясні прийнятись плавні й
Рости, як музика росла
На Кітса урні стародавній.

Гаданий мотив д ’Аннунціо

Поза плечима темні віядуки,
Але вона близька, немов портрет,
В якому птаха припинився лет
У наслідок щоденної науки,

І він гачком зміїним павича
Підводить голову свою в короні,
Та не торкнеться до блідої скроні
І до шовками вкритого плеча:

Його злякали кольори гарячі
На поясі й заплетені в стьожках.
І зграєю очей квітує страх,
Для спогаду, Юнониної вдачі.

Каріна НАЙДЕНКО