Ми вже настільки звикли до страшного, що, рятуючи нас, психіка доброзичливо притуплює гостроту сприйняття. Але освітянські новини минулого тижня мене просто приголомшують.

Ліквідовано три навчальних заклади в селах Полтавської ОТГ (Бричківка, Валки, Верхоли). Причина – відсутність дітей і перспектив подальшого існування. Як висловилася секретар Полтавської міської ради Катерина Ямщикова, все відбувається “в рамках державної реформи”.

У самій Полтаві планують скоротити кількість ліцеїв – з 17-ти до 8-ми (понизити статус до гімназії). Причина та ж сама – в старших класах немає кого навчати.

Будівля НУШ, навколо якої танцювали ритуальні танці, взялася загрозливими тріщинами.

Ми з вами знаємо, чому й куди раптом зникли школярі в Полтаві й державі. Рятуючи від війни та супутніх глибоко несправедливих соціальних процесів, їх вивезли з України батьки. І не треба кричати про непатріотизм, коли йдеться про відсутність “перспектив подальшого існування” в нашій державі цілого покоління юних українців. Коли йдеться не про життя, а про можливу смерть. І вже точно – не про можливу, а реальну смерть надій на краще, про смерть міста й країни без майбутнього.

Маємо величезний провал у поколінні 16-22 літніх. Вони сюди не повернуться і, на жаль, будуть праві.

– Ну скажіть мені, тьоть Оксана, навіщо я вертатимусь? Війна безкінечна, справедливості немає, я ж знаю, мені розказують друзі, я сам читаю соцмережі, на ІПСО не ведуся, – це слова 17-літнього Ярослава, колишнього полтавця, що вчиться в Варшаві, підпрацьовує кур’єром… До речі, живуть у спільно найнятій дешевій квартирі разом з іншим земляком – 20-літнім Вадимом, той, щоправда, з Кременчука.

Я не знала, чим йому заперечити.

І навіть ті, хто лишилися, – чи чуємо ми їх? Що вони говорять, а розумніші з них – тихо думають, чекаючи підходящої нагоди, щоб покинути Батьківщину? Чи не втомилися вони від мегатонн фальшивого пафосу, які невтомно продукують цинічні провладні пристосуванці, сидячи в теплі й отримуючи шалені гроші? Вони ж зараз живуть своє “єдине найкраще життя” за рахунок молодих.

“В рамках державної реформи”, “екзистенційна війна”, “складні виклики, з якими…”, “непопулярні рішення”, “не на часі”. Політики ганяють по колу порожні словеса. За ними немає позитивних далекоглядних дій, які б створили в Україні нормальні умови для навчання і життя молоді.

Оксана КОШЕЛЕНКО