Українці люблять співати. Бог їм ставить голоси. Пісня – душа народу. Фольклористи записали в Україні найбільшу кількість пісень.
Ці твердження аксіоматичні. Вони не потребують доведення. Ми пишаємося цими фактами.
Співали на весіллях, відспівували на похоронах. Співали, не бажаючи йти заміж за нелюба. Співали, коли гнали на панщину. Співали, йдучи на війну. Співали, жартуючи з дівчатами й кепкуючи з хлопців.
То було колись. Співаємо ми й зараз, але мало. Здебільшого слухаємо те, що нам крутять. Їдеш у машині – слухаєш. Лежиш вдома, коли відключили світло, – слухаєш. Кожен має право вибирати собі до смаку. Музику і владу.
А смаки… Ох, смаки. Ще коли існувала ОДТРК “Лтава”, там були вітальні програми. На радіо і на телебаченні. Люди платили й замовляли пісні, щоб привітати іменинників. І були роки, коли найпопулярнішою піснею була “А я вовсе не колдунья” у виконанні Кадишевої..
Річ не в тому, що це російська пісня. Річ у тому, що це погана пісня. В ній рішуче погане все – музика, текст і вокал. Ніхто не змушував людей її замовляти. Записів інших пісень на “Лтаві” було хоч греблю гати. Але замовляли саме цю. Вибирали найгірше з непотребу. Такі смаки широких народних мас.
Що більше людей замовляє пісню – то більше її крутять. Що більше її крутять – вона набуває більшої популярності. Що популярніша пісня – то більше людей її замовляє. Замкнуте коло, зумовлене вибором мас.
Те ж і з владою. Обираємо найгірше з можливого асортименту. Головне, щоб нам красиво проспівали колискові. Влада це бачить і на наступні вибори виставляє таке ж і ще гірше. Більше популізму, більше мародерства. І знову доводиться вибирати не з просто поганого, а з поганющого.
Ми самі опустили планку влади до землі. Тому й пісень зараз більше похоронних і заробітчанських, ніж весільних.
Дмитро ЩЕРБІЙ