Живемо не Законом, а звичаєм. Не звикли ми до Закону. Той, що свій, був давно. Потім нібито став чужий, накладений ззовні. І тому петляти поміж його параграфами – це ж хіба не своєрідна форма опору?
Потім – Незалежність. І вони, там, нагорі, пишуть закони під себе. Навіть Конституція наша – плід політичного компромісу між “червоними директорами” й агробаронами. Універсальне принесли в жертву актуальному. Не на віки писалося – на кілька років.
Під себе… А це автоматично значить – “проти нас”. Тому до Конституції й просто законів – жодної поваги. Зрештою, на кожну статтю є інша стаття, з протилежним змістом. Знову ж таки чому? Бо так закладено системою. Системою думання компромісами.
Ми хочемо, щоб нагорі жили за законом. Покажіть нам приклад, ми люди маленькі, переймемо!
Не показують.
Тому поки що – звичай. У чому він полягає? “Дають – бери, б’ють – біжи”. І не думай більш, ніж на два дні вперед, бо в цій державі такий стратегічний масштаб неможливий. У них – п’ять років після виборів. У нас – два дні.
Немає стратегії розвитку, є лише стратегія виживання. Воно-то ніби загартовує, і звичка, але іноді подумаєш про дітей, внуків. Як вони?
Або навчаться в нас, або нарешті напишуть закони. Справедливі й підпорядковані єдиній Великій Меті, яку ще треба сформулювати після війни.
І, звичайно, будуть їх виконувати – згори й донизу. І дивитимуться не по боках (чи раптом хтось не засік на гарячому?), а вперед.
Дмитро ЩЕРБІЙ