Менталітет
Асфальт м’якне. Піт стікає. Сорочка липне до спини. Вітрець віє, але не прохолодою, а спекою. Тією ж, яка й скрізь. Думати не хочеться. Робити — тим більше. Згори крапає вода. Не спасенний дощ — волога з охолоджувачів. Ми їх безжально врізаємо в фасади. Щоб нам зручно. Практична користь проти естетики. В цім вічнім поєдинку в нас завжди перемагає перша.
Анталія, Кемер, Мармарис. Хургада, Шарм-ель-Шейх. Ще трохи — і полетимо. Ті, хто зібрався. Світ побачити, себе показати. Інколи як дикуни, але що ж. А потім – показувати світ і себе в соцмережах. Відпочинок як соціальний акт. Самоствердження: і в нас усе по-людськи.
Або не летимо. Бог з ним, із закордоном. Удома краще. Все під рукою: дача, річка. Знайоме й рідне.
Відпочинок буває просто відпочинком. А буває активним. Ні, це не про гори й байдарки. Коли ти у відпустці, треба багато чого зробити. Ти це бачиш і відкладаєш. Хай потім, влітку. Ось буде відпустка!
І ось відпустка настає. І ми починаємо.
Поливати город. Консервувати дари природи. Робити відмостку. Фарбувати ворота. Розбирати завали на балконі – звільняти місце для нових завалів. Проходити техогляд. Думати про зроблене як про подвиг. Дивуватися, як швидко минула відпустка. Вона справді минає швидко.
А на річку вибираєшся два-три рази. Перший раз ти гориш на сонці й не спиш вночі. Вдруге тобі добре, але ти відчуваєш, що так і не відпочив.
Працюєш — хочеш відпочити. Відпочиваєш — не можеш байдикувати. Замкнене коло.
Де радість? Де вдоволення?
Вислизають.
Ну, нічого, ось на те літо! Наступної відпустки! Відпочинемо як люди. Досить!
…П’яте літо війни. Асфальт м’якне. Піт стікає. Сорочка липне до спини. Вітрець віє, але не прохолодою, а спекою. Тією ж, яка й скрізь.
Живі — страшно писати “поки що живі” – цінують кожну мить спокою. Кожну мить насолоди.
Як мало треба для щастя. Жити. Просто жити. Коли здається, що все як тоді. Все те саме: літо, спека, відпочинок.
Те саме сонце і під сонцем – зло.
Дмитро ЩЕРБІЙ