Освіта
(Позиція редакції може не збігатися з думкою автора)
Щойно почався новий навчальний рік, і я поспілкувалася зі своїми знайомими вчительками з Полтави, Кременчука й Лубен. Ні, сталося це без заздалегідь сформованого наміру, спонтанно. Хоча, може, нас просто потягнуло виговоритися, поскаржитися на порожнечу… в порожнечу.
– Ну, спочатку ж завжди йде розкачка, – каже та, що з Кременчука, з 18-літнім стажем. – Але в мирні часи треба було дітей втихомирювати, налаштовувати на серйозну роботу, вводити енергію в мирне русло. Ой, ти бачиш, знову “мирна” сказала, тавтологія, вже за мовою не стежу, дегенеруємо помаленьку… Так от, а тепер діти ніби й з енергією, тільки якось вона не в той бік завихрена. Що в них на умі, я не знаю, і від цього страшнувато. Ми їх не відчуваємо, Оксанко, і зі мною такого ніколи ще не було. Старішаю, скажи?
З нами ніколи такого ще не було, виправляю я її подумки. З нами.
– Поки що в класах, а як буде далі, невідомо, – в тієї, що з Полтави, ще відчувається голосі бадьорість, ніби вона хоче когось у чомусь переконати. – Людина така істота, що звикає до всього. Ну, в класах, як у класах? Тільки тривога, ведемо в укриття, наказ міністерства, і в нас по школі адміністрації наказ. Які там уроки, який навчальний процес? Але разом. Ти пам’ятаєш, як складно організовувати оцю “згуртованість колективу”? А тут ми разом. Ні, мої серйозні, двоє діток з переселенських родин. І брехня, не всі з пустими очима…
Найгірше, коли відчуття єдності дарує горе, а не радість, думаю я. Це єдність ущербна, вона потім ще відгукнеться, ще так поламає долі, що… Не хочу продовжувати.
– У нас нова директриса, – каже та, що з Лубен. – Ще влітку, як прийшла, зразу оголосила, що ми тепер добровільно будемо відраховувати із заробітних плат на війну. Військовий збір — то таке, а ми ще й добровільно. А хто буде проти, ну, ти знаєш…
Знаю, думаю я, ще й як знаю. І це ж не ініціатива однієї щойно призначеної “керовніци”, напевне, така “добровільна” ідея схвалена в відділі освіті. Я пишу слово “схвалена”, а ви ж розумієте, як воно відбувається. І міський відділ освіти, припускаю, лише “схвалив” те, що йому порекомендували згори. Спробуй бути в наші часи не патріотом, а фахівцем — заб’ють до чорного тіла. Все напоказ, а де справжнє?
Що мені їй відповісти?
“В душах дітей”?
Але як його почути, побачити, зрозуміти?
Ми б, може, й змогли, дорослі як-не-як, охоронці юних душ з дипломами, але сирени не дають. Волають, глушать, не затикаються…
Оксана КОШЕЛЕНКО
Блоги на вибір:
