Громадська самоорганізація на Полтавщині: історичні уроки

Німці розглядали Україну загалом і Полтавщину зокрема (ключовий аграрний регіон!) як територію економічного визиску, джерело, що мало безвідмовно задовольняти бездонні потреби війська. Вони відразу оцінили практичну користь від колгоспів, тому й не думали їх розпускати — лише перейменували на громадські господарства (Gemeinschaftsbetriebe).

Справді, чому б і ні? Селяни вже організовані, реманент спільний, завдання їм ставити просто й за невиконання суворо карати. Колгосп — діло добровільне, і громадське господарство — діло добровільне, тільки спробуй відмовитися…

Так що й ставлення зверхників, і обсяги та види робіт порівняно з часами радянської влади не змінилися. Перша заповідь для колективного “самоорганізованого” господарства — хоч умри, а здай державі планові заготівлі. Те, що держава вже інша, суті не змінювало.

“Хлібний контингент”, м’ясо-, молокопоставки тощо громадські господарства здавали через мережу заготівельних пунктів. Заготівлею керували німецькі сільськогосподарські комендатури (Landwirtschaftsführer, або скорочено «ланфюрери») та спеціальні монопольні товариства, наприклад, центральне товариство Сходу з заготівлі сільгосппродукції. Кожен район мав мережу приймальних та зсипних пунктів. Оплачували здане не повноцінними грошима, а знеціненими окупаційними знаками.

Якщо село не здавало «хлібний контингент» вчасно, туди виїжджали загони поліції. У селян, як і за сумнозвісних “хлібозаготівель” 1929-1932 років забирали все, що бачили. Щоправда, була й новація — щоб ще більше покарати, палили хати (як це траплялося в багатьох селах Диканського, Шишацького чи Гадяцького районів).

Для кращого “психологічного вживання в дійсність” наведемо розлогу цитату з роману Анатолія Дімарова “Біль і гнів” (дія відбувається в умовному селі Тарасівка на рідній письменникові реальній Миргородщині):

“Як сіяли, так і вродило: сльози одні. І одразу ж, з-під кіс, з-під серпів, везли до району: молотили вже там, під недремним оком німецьким, щоб не пропала й зернина. Тут же зважували, зсипали до мішків і — пломбу на кожен. “Оце хазяїни, дак хазяїни,— цмокав Іван Приходько,— на кожну зернину — печатку!” — “Еге ж, хазяїни,— озивався хтось із молодших,— ще рік отак похазяйнують — од нас і маслаків не лишиться!” — “А я собі думаю, чого це вони нас землею не наділяють? — продовжував міркувати Іван.— То нахвалялися землю нарізати, а це мов язики поковтали”…

…Іди, жни, кожну зернину пильнуючи, щоб не випала з колоска та не загубилася, молоти на печі, зсипай до торб і торбинок, а тоді потай — на жорна. На ручний отой млин, де більше поту проллєш, аніж борошна змелеш, та й то прислухаючись, та й то оглядаючись, щоб поліцаї часом не застукали: одберуть, ще й по шиї надають…

…Діти раді, у поле — пташиною зграєю. А увечері розходилися по хатах опухлі од сліз: поліцаї перейняли й повитрушували зібране. Ще й кількох, що хотіли втекти, побили.

Васильович ходив тоді лаятися з Гайдуком: це що ж, хай гниє, аби лише людям не дісталося!

— Хай гниє! А красти відучимо!

І поліцаям наказ: ще хоч раз кого побачать у полі з торбою — стріляти!”

Нові порядки, як бачимо, дуже нагадували щось до болю знайоме…

(Продовження буде…)

Вадим ГОНТАРЕНКО, краєзнавець

Блоги на вибір: