Громадська самоорганізація на Полтавщині: історичні уроки

Революція 1905 року викликала в Російській імперії хвилю єврейських погромів. У Лубнах їх очікували наприкінці жовтня – на початку листопада.

Щоб протистояти темній стихії, представники міської думи та громадськості створили Комітет оборони міста. Пізніше він перетворився в Революційний Коаліційний Комітет.  Керували ним представники лівих партій (Українська соціал-демократична партія, партія соціалістів-революціонерів, Бунд, Поалей Ціон). Серед його найпомітніших діячів були Андрій Левицький, Микола Сахаров, брати Шемети.

(…У попередній статті ми розповідали про першу спробу самоорганізації громад на Полтавщині під час революції 1905-1907 років, коли селяни об’єднувалися в спілки для боротьби за землю та національні права…)

Члени Комітету поділили Лубни на райони, які охороняли озброєні загони. Місцеві жителі забезпечували їх харчами.

Уже сам факт, що громаду організували ліві партії, надавав самообороні політичного забарвлення. Але радикальних дій вони не прагнули. Тому, коли до Лубен приїхав представник РСДРП – меншовик Кирієнко і закликав захопити владу й створити республіку, пропозицію відкинули.

Це вже було тоді, коли хвиля революційного піднесення спала. Революційний Комітет закінчив роботу. Він не допустив у Лубнах великої біди – стихійних єврейських погромів. Надалі губернатор забезпечив охорону громадського порядку силою військових формувань.

Члени Державної Думи Першого скликання від Полтавської губернії. Володимир Шемет стоїть четвертий зліва.

1907 року слідчий Менжинський вирішив “розкрутити” гучну політичну справу. Він, власне, і роздмухав міф про незаконне захоплення влади, Лубенську республіку. Члени Революційного комітету були заарештовані, до речі, разом з міським головою. Всього під судом опинилося 54 особи. Частина з них отримала незначні терміни ув’язнення, частину відправили на каторжні роботи.

В історії з так званою “Лубенською республікою” вже видно все, що потім з неминучістю відтворюватиметься пізніше: місцева ініціатива шляхетно-практичного спрямування, чужі спроби її радикалізувати й політизувати, логічна невдача й полювання влади на відьом, щоб “впредь неповадно было”.

Андрій Лівицький з родиною у Варшаві.

Андрій Лівицький стане соратником Петлюри і, програвши разом з ним усе, що можна, вважатиметься Президентом УНР в екзилі (1926-1954). Чого йому бракувало – мудрості чи радикалізму – питання, яке виходить за рамки нашої теми.

(Продовження буде…)

Вадим Гонтаренко, краєзнавець

Схожі статті за темою: