Особиста думка

Ми й досі дикі язичники. Живемо одночасно в трьох світах: поганських вірувань, християнської моралі й пост-постмодерного скепсису.

Причому, останні два світи завжди програють першому. Програють саме тому, що уживаються поруч, як думки в голові шизофреніка. Так би мовити, плюралізм, який руйнує. Чи, точніше, хаос.

Ми віримо у відьом, гороскопи й лихе око. Дехто практикує ляльок вуду. Не можна чогось давати через поріг, і об поріг треба постукати труною. Ну, щоб не вертався. Так, правильно – запросити попа, щоб відспівав за християнським обрядом і вірити, що покійник може повернутися, як у старі добрі язичницькі часи.

Ми знаємо, що “13” – така ж сама цифра, як і незчисленна кількість інших цифр. Але хочемо, щоб нас поселяли в готельному номері “12” чи “14”.

Багато хто вірить, що є дні, коли краще йти в перукарню, сіяти огірки й позичати гроші. Позичати, звісно, не комусь, а в когось. Ми знаємо, що державний бюджет України критично залежний від європейських мільярдів. Знаємо і водночас віримо, що Україна незалежна.

Що таке, власне, забобон? Це перемога ірраціональності над розумом. Тупа, непрояснена вищою метою, віра. Сприйняття неможливого як нормального. Останній окоп нашої волячої впертості.

Ах, так, не можна ж казати слово “останній”. Треба казати як? Правильно, “крайній”. Ця стилістична перебірливість – од страху смерті, яку ми заговорюємо. Особливо зараз, коли її так багато.

І буде ще більше. Більше й більше.

Втім, головне постукати труною об поріг. Щоб убиті точно не повернулися й не глянули нам в очі.

Фото сайту Укрінформ

Дмитро ЩЕРБІЙ

Продовжуючи тему: