Громадська самоорганізація на Полтавщині: історичні уроки

Серпень-вересень 1941 року на Полтавщині, як і скрізь в Україні, були наповнені організованим згори гарячковим рухом.

Людей виганяли рити шанці, причому харчувалися вони за власний кошт. Підприємства евакуювали на схід, туди ж переганяли колгоспну худобу. Школи розпочали навчальний рік, але деякі вже переобладнували на шпиталі. Так-сяк, нашвидкоруч облаштували бомбосховища – їх було мало, тому діти, доки доходили туди, мали великий шанс загинути.

Дні, коли “рідна” влада тікала, залишаючи населення напризволяще, коли німці окуповували область, були часом хаосу і страху. Десь зберігалися острівці бодай елементарної самоорганізації, однак загалом діяло гасло “кожен сам за себе”.

Під Кременчуком комуністи свідомо спалили елеватор. Люди намагалися вхопити собі хоч щось, але їх за це страчували як мародерів.

Улас Самчук у мемуарах – це вже 1942 рік – пише:

“Це було пожарище величезного збіжевого елеватора, бази 130, з його 15-ти збірниками вмістимости 128.000 тон зерна, якого було запалено совєтами при відступі рік тому і який все ще димів з глибини зернової гори, як вулкан. Y тих збірниках знаходилось: 39.650 тон вівса, 14.500 тон жита, 5.500 т. муки, 5.000 т. цукру, 8.000 т. рижу, 1.300 т. крупи. Все це зірвано і запалено на приказ зернового директора Фурманського, а для переведення цієї операції було вжито десять вагонів вибухових й запальних матеріялів. Цей запас харчових продуктів було зроблено коштом півголодаючого населення на випадок війни для потреб війська, але все це було обернуте на гори звалищ, руїн, цегли, бетону і звуглілого зерна… На яких тепер ввесь час копалися обірвані жінки з мішками, які намагалися знайти щось ще гідного для вжитку. Вони набирали мішки звуглілого зерна і зігнувшись під тягарем того добра, несли його цілі кільометри до міста. Що з ним опісля робили, годі було сказати. Казали навіть, що вони його мололи і домішували до доброго борошна, з якого пекли хліб”.

За день до вступу німців у Кременчук там же зупинили водоканал. Ну звісно ж, масовий патріотизм, він краще розвивається від голоду й спраги…

Елеватор звели в 1935–1937 роках, але вже в серпні 1941-го радянська влада наказала його знищити. Свідки згадували, що саме цим обвугленим зерном німці потім годували радянських полонених у Кременчуці. Фото сайту https://okrain.net.ua/

Віктор Ревегук описує те, що відбувалося в Полтаві:

“Скориставшись тимчасовим безвладдям, у центрі міста в цей час жителі грабували покинуті магазини і склади, хапаючи все, що потрапляло під руку: сірники, сіль, цукор, борошно та інші продукти харчування. Охорона тюрми, що знаходилася на вулиці Фрунзе, розбіглася, а слідом за нею і кримінальні злочинці, які перебували там. Вони також поповнили лави мародерів. Територія кондитерської фабрики нагадувала вулик: безліч полтавців заполонили її цехи, відшукуючи їстівне. Повидло, варення, патоку несли додому у відрах, тазах, коробках і, навіть, у зроблених із паперу кульках. Німців ніхто не зустрічав. Серед полтавців панувало тривожне очікування: що принесе їм нова влада? Наступного дня окупанти порозвішували на парканах наказ: за грабежі й мародерство – розстріл на місці, але в магазинах і на складах уже нічого не залишилося”.

Колгоспники розбирали по домівках донедавна спільне майно, худобу, певну частину вирощеного на полі. Так вирішили, наприклад, у Нестеренках під Полтавою. Мовляв, урятуємо від окупантів, а повернеться радянська влада, відразу ж усе збережене повернемо. Зрозуміло, що тут був подвійний острах – перед карою добре вивченої системи (яка саджала за п’ять колосків) і ще більше – перед загрозою невідомості, коли треба будь-що підготувати “подушку запасів” на невизначений строк.

(Продовження буде…)

Вадим ГОНТАРЕНКО, краєзнавець

Блоги на вибір: