22 червня 1941 року перші німецькі бомби впали на радянську територію. Велику війну всі передчували й посилено до неї готувалися. За численними спогадами, початок сприймався з подвійними емоціями – страхом і одночасно полегшенням: нарешті нестерпне тривале передгроззя розрядилося громом і блискавкою.
Частина населення була впевнена, що СРСР переможе, частина – сумнівалася, ще якась частина сподівалася на падіння режиму, не знаючи, що режим німецький буде не ліпшим. І цих останніх, зважаючи на пережите країною під комуністами і висвітлене нами в попередніх матеріалах, можна якщо не виправдати, то зрозуміти.
Тих, хто підлягав мобілізації першочергово, влада мобілізувала. Щоправда, за півтори місяці на Полтавщині затримали майже 2 тисячі дезертирів – це був пасивний опір системі й показник, що одностайної любові люди до неї не мали. Незначну кількість розстріляли, більшість мобілізували повторно.
Тих, хто відправці на фронт не підлягав, влада організувала в так звані “загони народного ополчення”. Партійні оратори їздили із закликами на заводи й фабрики. Це той випадок, коли важко відділити щирі громадянські почуття населення (вони, безумовно, були й відкидати їх було б неправдою) від тогочасного й пізнішого пропаґандистського лакування: “всі як один!”. Усього на території Полтавщини до лав народного ополчення записалося (чи їх записали) 17 тисяч осіб.
Неодноразово нами цитований історик Віктор Ревегук, який створив окрему книгу “Полтавщина в роки радянсько-німецької війни (1941-1945)” повідомляє:
“У Полтаві полк і батальйон народного ополчення створені в кінці серпня 1941 року, а вже у вересні вони взяли участь у бойових операціях поблизу села Абазівки, у Булановському лісі та на залізничних станціях на підступах до Полтави.
У Кременчуці були створені два полки народного ополчення і два винищувальних батальйони, об’єднаних згодом у дивізію чисельністю 3840 бійців. Ополченці майже не мали військового вишколу, кадрових офіцерів, до того ж мали на озброєнні лише близько 2 тис. гвинтівок старого зразка, 4 станкових і 28 ручних кулеметів, 4 тис. набоїв до них, 2 гармати, 300 протитанкових мін і 100 пляшок із запальною сумішшю для боротьби з танками. Озброєння винищувальних батальйонів складалося із 120 мисливських рушниць. Крім військових обов’язків, ополченці й бійці винищувальних батальйонів брали участь у демонтажі та евакуації устаткування промислових підприємств, будівництві оборонних рубежів. Із наближенням фронту їх направляли до діючої армії або залишали в тилу для ведення партизанської боротьби”.
Кременчуцькі ополченці зазнали значних втрат, коли зіткнулися з німцями на околицях міста – між Крюковим і Онуфріївкою. До речі, у виправданні майора Воробйова перед командуванням є пасаж про те, що серед них були неповнолітні й хворі, яких ще перед боєм довелося відпустити… Після нього рештки переправилися на лівий берег Дніпра, який забрав данину життями особового складу й собі.
І це було типово для долі “народних ополченців” на Полтавщині і в Україні загалом. Переважна кількість їх загинула, менша долучилася до ще воюючих частин. Але фронту ні регулярна армія, ні її помічники-аматори не втримали.
Всі розуміли, що комуністичний режим неминуче впаде. Рахунок ішов буквально на дні.
(Продовження буде…)
Вадим ГОНТАРЕНКО, краєзнавець
Продовжуючи тему:
