Особиста думка

Не виділятися – заповітне гасло українців. Єдиний шлях до самозбереження. Інакше б не вціліли на крутих історичних поворотах.

Історія – сувора матуся чи, швидше, мачуха. Вона багато чому нас навчила. Підіймеш голову – зітнуть. Скажеш слово – вирвуть язика. Допоможеш ближньому – сам станеш злочинцем.

Краще не виділятися. Всі побігли – і я побіг. Усі били – і я бив. Усі крали – і я крав. Усі голосували – і я голосував. Тому вини на мені немає, вина колективна. Розмазана тонким шаром, як масло по булці. Такий ми вже, мовляв, народ. Такі, бачте, обставини, що власного вибору не зробиш. Бо страшно. А коли разом з усіма – то ніби не настільки.

Ах, ти вирізняєшся? Що, занадто розумний? Більше за всіх тобі треба? Не смикайся, не ворушись, тільки ж зручно вляглися! Воно ж, як подумати, взагалі жити можна. Коли всі однакові, гладенькі, мов одшліфовані морем камінці. Хвиля набіжить і відбіжить, набіжить і знову назад. Закон природи, не нами вигадано.

Брехня, всіх не забере.

Від нас нічого не залежить. Ми знаємо, перевіряли ще батьки, діди й прадіди. Там, нагорі, все вирішать. Бо вони, ті, що нагорі, виділилися. Плюнули на страхи й забобони. Видерлися по наших схилених до землі головах. Вони вже не “як усі”. Вже мають право нас дурити й нищити. Безсовісні, цинічні, мерзотні. Так ми шепочемо чи думаємо. Але не на повний голос. По-перше, страшно. По-друге, хто там нас почує?

А хвиля набігає й набігає. Набігає й набігає.

Зображення ілюстративне

Дмитро ЩЕРБІЙ

Продовжуючи тему: