Громадська самоорганізація на Полтавщині: історичні уроки

Двадцяті роки ХХ століття в УСРР – період функціонування численних і різноспрямованих літературних організацій. Вони зосереджувалися в новій столиці – Харкові та старій – Києві. Але одна з них була наймасовішою і діяла на всій території республіки.

Мова про Спілку селянських письменників “Плуг” (1922-1932). Вона виникла під “парасолею” комуністичної партії, заявляла про вірність офіційній ідеології, але виконувала набагато важливішу роль. Молодь у глибинці прагнула до знань, до гурту, до оприлюднення і товариської критики написаного. “Плуг” фактично став просвітянською організацією, яка навчала молодь основам літературної майстерності, надаючи їй “соціальний ліфт” для самореалізації.

Одною з перших – восени 1922 року – виникла філія в Полтаві. Її створили працівник культвідділу окружкому КП(б)У, потім – губкому комсомолу Григорій Епік, голова Полтавського губернського Комітету охорони пам’яток мистецтва і старовини, викладач університету Іван Капустянський та учитель і журналіст Юрій Жилко.  Перші швидко переїхали до Харкова, Епік входив до складу ВАПЛІТЕ, але в класики через брак таланту не вибився.

Довідково. Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ) — літературне об’єднання, засноване в Харкові, яке проіснувало з 1926 до 1928 року та посіло значне місце в рамках українського літературного процесу в Радянській Україні. Її вважають центром Українського відродження 20-х років. Організація стояла на засадах творення нової української літератури шляхом засвоєння найкращих здобутків західноєвропейської культури. Приймаючи офіційні вимоги комуністичної партії, в питаннях літературної політики ВАПЛІТЕ займало незалежну позицію і стояло на засадах творення нової української літератури кваліфікованими митцями, що ставили перед собою вимогу вдосконалення, засвоєння найкращих здобутків західноєвропейської культури. Лідером організації був Микола Хвильовий, який висунув гасло «Геть від Москви!», президентом — Михайло Яловий (пізніше Микола Куліш)

Зрештою, всім талановитішим і амбітнішим у провінції ставало тісно. Так, до столиці виїхали троє найпомітніших представників Лубенської філії, створеної при редакції газети “Червона Лубенщина”. Павло Хутірський зі своєю прозою так і залишився маловідомим. Олесь Донченко перейшов з “Плугу” до організації “Молодняк” і отримав гучну свого часу славу дитячого письменника (повість “Школа над морем”, 1937; роман “Золота медаль”, 1954). Первомайський також став комсомольським поетом і прозаїком, щоб лише на схилі віку створити видатні твори – роман “Дикий мед” (1963), повість “Чорний брід” (1970), три поетичні книги “Уроки поезії” (1968), “Древо пізнання” (1971), “Сьогодні і завтра” (1974).

Члени Миргородської філії Григорій Михайлець, Петро Горбенко, Іван Андрієнко жодного сліду в літературі не залишили. А от пригодницькі твори найстаршого з них – Віталія Товстоноса (псевдонім В.Таль) – певний розголос здобули (“Любі бродяги”, 1927; “Надзвичайні пригоди бурсаків”, 1929). В останні роки він жив і помер у Гадячі (1936).

Порівняно відомим був його ровесник Пилип Капельгородський, що з Лубен переїхав до Полтави. Він – автор повісті на кавказькому матеріалі “Аш хаду” (1917, опубл. 1932), романів про громадянську війну “Шурган” (1932) та “Облога Полтави” (1938, опубл. 1977-1982). Був він і фейлетоністом, котрий писав те, що замовляла влада. Але це не допомогло – 1938 року Капельгородського розстріляли.

Взагалі, естетичний рівень літератури, створеної полтавськими авторами-“плужанами”, був невисоким. Гуморески молодого Олександра Ковіньки, вчорашнього вояка армії УНР, відзначалися рідкісною примітивністю, яку він зберіг до кінця свого довгого й нелегкого життя (відбув двадцять років у північних таборах).

Сторінка журналу «Плужанин», 1927 рік. Фото: Укрінформ

Літератори-“плужани” обов’язково мали зображати життя селян, що радісно йшли в світле майбутнє. Зрозуміло, що в цьому віршоробстві поезію могли знайти лише сліпі й глухі. Ось фрагмент з вірша згаданого (і знищеного комуністичним режимом) Юрія Жилка:

Цілий день на ланах гомін сонячний,

шелест жита та гуркіт машин.

Вийшов жати не злидень безпомічний,

а Комуна “Червоний Почин”.

Вже полукіпки в лави шикуються,

довгі тіні від них через лан.

Комунари додому лаштуються –

все зробили, що ставили в план.

Значення діяльності філій “Плугу” на Полтавщині для літератури як мистецтва було мізерним. Але вони, хай там як, готували для неї масового читача, вводили його в простір культури. Багато з провінційних “плужан” стали скромними вчителями, які в найглухіші часи прищеплювали учням любов до рідного слова.

(Продовження буде…)

Вадим Гонтаренко, краєзнавець

Статті схожі за темою: