Громадська самоорганізація на Полтавщині: історичні уроки

Нехай не здається, що всі форми об’єднань в УСРР 1920-х років “крутилися” навколо землі. Існували тоді й промислово-ремісничі артілі.

У примітивному вигляді вони народилися, звісно, раніше. Бажаючи допомогти безземельним селянам, міні-артілі створювали “просунуті” поміщики. Та лише напередодні Першої Світової війни ремісники нарешті “вписалися” в економіку як більш-менш помітний фактор.

Станом на початок 1920-х років частка ремісників (їх називали ще кустарями) відносно до всього населення УСРР складала – за різними джерелами – від 12% до 20%. Працювали дворами (родинами), часто в “тіні”, під “дахом” хитрих і хижих скупників.

Вишивальний цех фабрики ім. Клари Цеткін у Решетилівці

Більшовицька влада протегувала ремісничим кооперативам і артілям. Не забудьмо про зруйновану громадянською війною промисловість, продукцію якої вони хоч трохи мали замістити.

У Нових Санжарах діяли артілі “Червоний швець”, “Червоне проміння” (вишивальниці), об’єднання “Кредиткустар”, що постачало виробникам  сировину, збувало продукцію й виготовляло вози й бочкотару. Згодом бондарство й створення меблів стало профільним заняттям тих артілей, що виникли на базі “Кредиткустаря” – це “Червоний кустар”, артіль імені Халтуріна.

Майстри-гребінники Хомутця на Миргородщині (а їх було аж 600 осіб!) об’єдналися в артіль, що послідовно називалася “Гребінець”, “Кустарспілка”, “Наша праця”. Відома всім радянським школярам Олеся Кулик з “Пісні трактористки” Павла Тичини перед тим як захопитися “залізним конем” і податися на курси “у Попівку, у село” працювала  вишивальницею в Миргороді, на Харківській вулиці:

Ой артіль моя “Трояндо”,

маркізет, мадеполам!

Вишивала я узори

з тривогою пополам.

Але загальноукраїнські славу й значення мали лише витвори ремісників Решетилівки й Опішні. З відстані часу ці селища постають дивовижними островами яскравого народного таланту, що поєднав зручну ужитковість і своєрідну естетику.

У Решетилівці з 1921 року працювала ткацька артіль імені Клари Цеткін, з 1929 року – з’явилася ще й “Перемога” з кравецьким, ткацьким, шевським, щітков’язальним, мотузяним цехами. Казкові решетилівські килими, виконані різнобарвною шерстю чи шовком, вражали європейців на виставках у Мюнхені (1924), Парижі (1925), Лейпцігу (1928).

Опішнянські вишивальниці та килимниці об’єдналися в промислову артіль імені Крупської, шевці – в артіль “Шлях до кращого”, кравці – в артіль імені 20-річчя ВЛКСМ (тобто Всесоюзної Ленінської комуністичної спілки молоді). Вони не отримали такого гучного визнання, як решетилівські, але Опішня прославилася іншим – гончарством.

Працівники артілі «Художній керамік». Опішня. Кінець 1930-х рр.

1929 року тут створили промислову артіль “Художній керамік”. Глеки, миски, куманці з національними мотивами в оформленні користувалися величезним попитом. На Всеукраїнській виставці народного мистецтва в Києві (1936) артіль нагородили дипломом 1-го ступеня, на міжнародній виставці в Парижі (1937) – дипломом 2-го ступеня. Поряд з “Художнім кераміком” в Опішні також працювала промислова артіль “Червоний гончар”.

Деякі традиції ремісників Полтавщини збереглися до початку нашого століття. Деякі – природно зникли або стандартизувалися в крупному промисловому виробництві.

(Продовження буде…)

Вадим ГОНТАРЕНКО, краєзнавець

Статті схожі за темою: