Громадська самоорганізація на Полтавщині: історичні уроки

Повстанський рух, що так широко розповсюдився на хвилі громадянської війни, в часи НЕПу затухнув. Не було ні причин, ні бажаючих знову хапатися за обрізи та йти в ліси. Тому “контрреволюційна”, за визначенням чекістів, організація, яка діяла на Миргородщині (тодішня Лубенська округа) – лише окремий епізод, поодинокий приклад того, що “петлюрівський дух” не вигас.

Монолітної організації, власне, й не існувало – групи незадоволених не встигли злитися (тут питання, чи могли взагалі) в цілість. Але був активний організатор.

Учитель Федір Матвійко з Великих Сорочинців та Горошиного колись брав активну участь у діяльності “Просвіти”, а за більшовиків публічно одягав червоні шаровари, грав на кобзі й співав. Незважаючи на таку акцентовану бутафорність, селяни йому довіряли – від їхнього імені Матвійко їздив до уряду в Харків добиватися справедливості при землевпорядкуванні.

Він згуртував навколо себе директора Горошинської сільськогосподарської школи Олександра Шульженка, вчителя та завгоспа Олександра Костомаху (обидва воювали у війську УНР), вчителя Павла Костенка, керівника капели бандуристів Івана Герасименка, колишніх повстанців Митрофана Сизоненка, Панаса Шелюха, братів Гавришів, дезертира Степана Орфанія, скарбника громади УАПЦ Олександра Бабака та інших. Андрій Даценко був братом ад’ютанта самого Петлюри і листувався з ним. Тобто, те, що вся ця самодіяльність мала виходи на політичні кола, сумніву не викликає.

Осередки організації містилися в Горошиному, Зубівці, Гоголевому, Нероновичах, Чутівці. Були нібито й симпатики – навіть на Кубані. Мета – відновити УНР, з дивовижною легкістю зігнорувавши закріплені міжнародними угодами рішення щодо облаштування повоєнного світу без України.

Проте чекісти пильно стежили за всім, що підіймалося над поверхнею. Доповіді інформаторів надходили регулярно.

1928 року Матвійка заарештували й вислали до Самарської області РРФСР. Занепалих духом змовників спробував збадьорити священик УАПЦ Максим Мелевський, але його чекали Соловки.

Дослідник Віктор Ревегук наводить фрагмент листа Матвійка до одного з соратників:

«Мене висилають, але наша справа не повинна загинути і потерпати від цього, намагайся її продовжити. Необхідно здійснити терористичний акт над учителями Михайленком, Верховським і колишнім чекістом Мещенковим. Цим вб’ємо трьох зайців:

1. Їх, як активістів села;

2. Їх, як моїх особистих ворогів, яких я підозрюю в доносах;

3. Їх, як осіб, позаяк це буде фактор, який дасть мені знати на засланні, що організація не спить і діє. Виїжджаючи, Костенко залишив для цих осіб три патрони. Нехай члени організації діють у межах можливого. Сам ти справи не залишай».

Чого тут більше – дикої наївності (адже листи перлюстрували) чи, можливо… Втім, висновки хай роблять читачі.

Терористичні акти не здійснилися. До того ж, невдоволений родич одного з членів видав існування молодіжного підпільного гуртка.

Навесні 1929 року чекісти “розкрутили” справу про контрреволюційну організацію. По ній проходило 28 осіб, Матвійка заарештували вдруге. Хтось свою належність до організації визнав, хтось налякано заперечував. Очевидно, що реальної загрози комуністичному режиму вона не становила.

12 жовтня 1929 року вісьмох засуджених розстріляли. Поховали на Лубенському цвинтарі, могили замаскували. Решту позбавили волі на різні строки. Матвійка застрелив конвоїр – нібито при спробі втечі дорогою на допит.

(Продовження буде…)

Вадим Гонтаренко, краєзнавець

Схожі статті за темою: