Менталітет

Ми надто пізно вийшли з села. Так пізно, що село з нас не виходить досі. Принаймні, в більшості. Всі ментальні коди записані на підкірці. Головний — бачити не далі своєї межі.

Звично, зручно, затишно. Вітри історії віють нагорі, колишуть верхівки дерев. А внизу — тихо. Тільки мишача гризня за межу. Не за далекі обрії — за межу від кривої груші до латки кукурудзи.

Жити в місті й бути не-містянином по суті — парадокс. Але в нас він діє.

Держава — продукт міської цивілізації. Держава організовує й вимагає. Суспільство — складна система. Заводи й фабрики заступають краєвиди, тиснуть на поетичні душі. Робота важка й, що казати, невдячна.

Але була. Була робота по заводському гудку. Для всіх.

В дев’яності – перший етап деіндустріалізації. Не хочеш — не працюй. Але їсти треба. Тоді за картаті сумки і гайда! За шмотками в Туреччину. Хіба ми винні? Життя таке.

День за днем, день за днем. Он до тої межі, далі не загадуй. День пережили, й добре.

Пережили й день, і рік, і всі дев’яності.

І всі звикли, що заводи й фабрики скорочують виробництво. Перепрофілюються і закриваються. Велика будівля розцяцьковується вивісками й покажчиками — офіс такий-то, офіс сякий-то. Всі щось роблять, всі зайняті. Хто корисним займається, хто торгує повітрям.

Головне, щоб не за станком гибіти. Важко зміну відпрацювати. Не дай Бог знову!

…А потім, у вогні війни, розплющують очі. Ой, що виявляється!

Як це? Хто це? Хіба це ми? Хто наголосував за три десятиліття? Ні, не я. І не ти ж? Ні, звісно, не я. То хтось! Хіба ми винні, що вся економіка тримається на двох китах? З повного колись спектру — вже лиш на двох. Аграрна сфера і металургія. Тобто, вивіз сировини.

Знайоме діло!

Зібрав 1912 року Іван урожай, зсипав у комору. Зайві два мішки повіз у місто продати. Накупив на виручку фабричних речей.

Зібрали 2026 року агрофірми урожай, 20-30% зсипали в комори. А решту хотіли вивезти за межу. За кордон, там, де білі люди. Не в сенсі кольору шкіри, а за самовідчуттям і ставленням. До себе, до економіки, до нас.

А вивезти з цією війною — проблеми. І металургія зупинена. Багато зерна й купа заліза. Немає промисловості. Повернення до джерел. Колапс.

І можна проклинати ворога, він заслужив. А ще що можна?

Та багато чого можна було і можна було б.

Тільки часу немає і людей. Он межа вже. Близько, як на сільському городі.

Дмитро ЩЕРБІЙ

Інші блоги на вибір: