Громадська самоорганізація на Полтавщині: історичні уроки

Доба нової економічної політики (НЕП), що обіймає 1921-1928 роки, була бурхливою і неоднозначною. Про неї досі ходять легенди як про золоті часи, коли люди, втомлені громадянською війною, нарешті наїлися і взагалі відчули смак нормального, хоча б частково “дореволюційного” життя.

Намагаючись підняти ними ж і знищену економіку, більшовики з одного боку давали простір для приватновласницької ініціативи, з іншого – контролювали стратегічно важливі галузі. Нездатна нагодувати й одягти міське населення, влада, скрегочучи зубами, вимушено терпіла бізнес, який посів провідні позиції.

Полтавська дослідниця Тетяна Оніпко наводить такі дані:

“До кінця 1923 р. на Полтавщині функціонувало 8097 приватних торговельних закладів за наявності 745 кооперативних і 318 держав­них. У загальній кількості закладів торгівлі на кооперативні припа­дало 8,1 % і в загальному товарообороті губернії торгівля споживчої кооперації займала 10,3 %, тоді коли на приватну торгівлю припадало 84,1 % і решта 5,5 % – на державну”.

Інші дослідники наводять дані щодо кількості торговельних закладів у містах. Наприклад, у Полтаві – 1 620, у Кременчуці – 938. Більшість із них були роздрібними.

Намагаючись знизити вплив приватників, влада обкладала їх великими податками і підтримувала кооперацію як конкурента. Остання мусила діяти, затиснута між активними, мобільними підприємцями і державою. Це була самоорганізація в дозволених згори рамках, тому чекати від неї великого успіху не доводилося.

Стару систему кооперації більшовики зруйнували, і на початку НЕПу її “точки” зосереджувалася в містах, до сіл майже не доходячи. Держава ініціювала створення розгалуженої мережі райспоживспілок. Кооперативи отримували кредити, які, втім, більшість використовувала нераціонально.

Це були позитивні спроби. Але переважав негатив. Річ у тім, що влада “прив’язала” систему кооперації до промислового виробництва. Як наслідок, 1923 року через дисбаланс між цінами на промислову й сільськогосподарську продукцію по кволих кооперативах ударила криза збуту. Селяни не хотіли купувати в них занадто дорогі товари. Від безвиході ціни знизили, але, зрозуміло, кооперація зазнала фінансових збитків. Гальмувало розвиток кооперації й те, що влада примусово “приписувала” робітників того чи іншого заводу або мешканців району до відповідного споживчого товариства.

Намучивши виробників, продавців і споживачів, більшовики повернулися до здорового глузду, визнавши, що кооперація – хто б міг подумати! – діло добровільне.

(Продовження буде…)

Вадим Гонтаренко, краєзнавець