Громадська самоорганізація на Полтавщині: історичні уроки

Частина активного жіноцтва прилучилася до втілення радянського проєкту. Дівчат з глибинки направляли навчатися в інститути, делеґували на офіційні зібрання, вони входили в керівні органи. Вчительки аґітували дітей і дорослих за те, що режим вважав правильним і проти того, що він вважав ворожим.

Бойові комсомолки із запалом брали участь у колективізації, ставали членкинями “буксирних бригад”. У селі Їсківцях на Лубенщині одна з таких активісток, на ім’я Меланка, заливаючись дурним сміхом, стягувала з “куркуля” Хоменка штани – той, бажаючи врятувати хоч щось, одягнув на себе дві пари. Він виїхав до Києва і все життя передавав Меланці подяки: от, мовляв, якби ти й тобі подібні мене не “розкуркулили”, досі рвав би жили на землі, а так живу як біла людина в квартирі з центральним опаленням, ванною й унітазом…

Це діалектика історичних процесів, які не можна спрощувати й фальшувати залежно від чергової псевдопатріотичної моди. І простежується вона часто.

Ось промовистий і по-своєму зворушливий документ боротьби двох світоглядів на селі. У 1960-х роках у листі до миргородських школярів уже відома нам перша трактористка Полтавщини Олеся Кулик згадувала, як вона розорювала громадську толоку в Керменщині:

“…Під’їхали до площі, зупинилися. Тут до нас прибігли всі люди. Зібралось їх багато, а в особенності жінки кричать, руками махають, не дозволяють пахати площу, ну а представник з райвиконкому нам наказує і правління колгоспу. Ну от заїзжаєт один трактор – плуги не беруть. Женщини кричать: так вам і треба, мов і бог проти вас. Потім другий трактор заїздить: тоже плуг не бере, тому що площа утоптана і дуже тверда. Потім підійшла моя черга: вот прицепщица спускает ричаги, і всі три лемеша так і врізались в почву. Женщини як закричать, давай хватать за плуги і тягнуть: думали, що удержать, але трактор дуже сильний, їм його не удержать. Потім вони набрали землі і давай грудки бросать на мене і на прицепщика і ще його схватили за руки і давай тягнуть, но так нас і не остановили. Но раза три ми об’їхали – все вони бросали, а потім відстали. Так ми їм і спахали всю площу…»

Звичайно, можна потішатися з малограмотності трактористки, яка такою лишилася до кінця віку. Звичайно, можна ще раз захопитися відважністю жінок, що чинять опір клятим комуністам. Але давайте поглянемо на це не в масштабі Керменщини, а в масштабі ширшому.

Молода, енергійна жінка відкинула порохняві забобони й опанувала “чоловічу” професію. Вона відчуває, що бере участь в історичному процесі зміни багатовікового укладу, в рамках якого людина від народження до скону ставала рабом землі, рабом дрібних приватновласницьких звичок. Тепер замість окремих клаптів буде єдине поле, котре оброблятимуть за останнім словом техніки і котре даватиме небачені до того врожаї. І їй, цій сміливій трактористці, задивленій у завтра, дикі й смішні крики розлючених і розпатланих бабів, які нічого не можуть протиставити неминучому – хоч і жорстокому – прогресові, крім “бог проти вас”…

Або – в продовження теми – пасаж із оповідання Юрія Яновського “Мандрівка” (1932), де дія відбувається в Яреськах. Там є голова сільради, яку в селі кличуть “скорочено” Сільганною:

“…вона вдосвіта оглядала артільну землю, і мене не бачила, заклопотана й захоплена артільними справами.

…Перші паростки артілей посходили на селах, сміливі кроки перших Сільганн лунали по степах, і ми знали, що найтяжче – переробити людей”.

(Продовження буде…)

Вадим ГОНТАРЕНКО

Продовжуючи тему: