Громадська самоорганізація на полтавщині: історичні уроки

Під час голоду 1932-33 років на Полтавщині виникали стихійні спалахи протесту. Чекісти фіксували їх у Диканському, Хорольському, Великобагачанському районах. Як ми вже писали, ДПУ “докручувало” раніше розпочаті кримінальні справи, додаючи до старих абсурдних звинувачень нові, ще абсурдніші.

Але виникали й нові. Одна з них – про діяльність студента Карпа Коваленка з Веприка. Він бачив ситуацію  на селі, стежив за політичними подіями й вірив, що в підпіллі існують організації, здатні на опір владі.

Сам Коваленко виявляв незадоволення ще 1930 року, коли розповсюджував “контрреволюційні” вірші власного виробу. А в голод роздавав односельцям рукописну “газету” під красномовною назвою – “На полях могили”. У розмовах з селянами говорив про те, що думали тоді всі – “далі так не можна”, “щось треба робити”.

Наприклад, підняти повстання, попередньо створивши таємну організацію. Звичайно, це був самовбивчий, заздалегідь приречний на поразку крок. Організацію він так і не створив, хоча дату виступу намітив на 1 травня 1933 року. Планував убити голову сільради, місцевих комуністичного та комсомольського ватажків, підпалити обійстя “активістів” і перетнути телефонний зв’язок з райцентром Гадячем.

Коваленко встигнув знайти лише одного однодумця – Івана Семінька, як обох заарештували. Історія вже знайома – донесли стукачі ДПУ.

Коваленка засудили на три роки таборів, звідки він вийшов, воював і пропав безвісти на фронті. Семіньку дали умовне покарання. З цього можна судити, що реальної небезпеки від цих двох мрійників влада не очікувала.

Нам залишилася відозва Коваленка до односельців – наївна й щира, в якій відлунює вічно актуальний для України мотив про “Правду і Кривду”:

«До селян села Веприка.

Товариші – селяни села Веприка. Життя наше докотилося уже, як усім відомо, до чого. Люди гинуть, ідучи в дорозі. Батько ідучи зароблять чи випросить кусок хліба, а діти теж ходять і гинуть, не довідається сім’я, де його поховали як собаку.

Останній кусок хліба однімають, немає над трудящими ніякої пошани. А хто цьому винен?.. Винні в цьому самі ми, тому що ми прийняли за закон: «Покірне телятко дві матки ссе» (П.Мирний). Ми думали, що й ми будемо ссати дві, а воно ні одної. Отже, мусимо ми показати, що ми є «не покірне телятко», а люди, які уміють боротися за свої інтереси й інтереси всієї неньки – України.

1-е травня у нас точилася боротьба ще до революції, трудящі в цей день домагалися поліпшення добробуту, що й ми мусимо в цей день увечері свого домогтися. Заклятих ворогів знищити, а решті пропонувати, що вони є наші брати й мусимо одними правами користуватись. Так нехай живе наша ненька – Україна! Геть ненависть один до одного. Геть шкідників народу серед трудящої людності, геть паразитів з села… Геть паразитів місцевих…

Чесний актив села, всі на оборону трудящих. Веприк».

(Продовження буде…)

Зображення ілюстративне

Вадим ГОНТАРЕНКО, краєзнавець

Продовжуючи тему: