🖋 Хто й чому ставав поліцаями за німецької окупації

Громадська самоорганізація на Полтавщині: історичні уроки

Вивчаючи історію, не дивуєшся, що вона повторюється, адже принципи влади й стратегії виживання населення залишаються в своїй суті незмінними. Щодо моралі, то, грубо кажучи, є ті, хто ладні загинути самі, але не вб’ють іншого, а є ті, для кого принцип “умри сьогодні ти, а я завтра” – керівництво до дії.

Але, звичайно, відсоток природжених садистів у суспільстві малий. Війна ж як екстремальна ситуація загострює в звичайній людині як найкращі, так і найгірші риси.

Хто йшов у поліцаї і чому?

Є окремі дослідження, часткові цифри. Спробуємо узагальнити портрет пересічного “цивільного” поліцая (не члена воєнізованого шуцманшафту — там була майже половина колишніх воїнів славної, непереможної Робітничо-селянської Червоної армії).

Отже, по-перше, це українець — частка інших національностей на Полтавщині близька до нуля. По-друге, з нижчою чи середньою освітою — розумніші влаштувалися або краще, або набагато гірше. По-третє, серед поліцаїв переважали скривджені комуністичним режимом, однак, були й комсомольці, відпущені німцями чи втеклі оточенці-полонені, траплялися й кримінальні елементи. По-четверте, діапазон віку — від сорока до двадцяти.

Мотиви служби зрозумілі: або помститися (коли безкарно можна знищити, скажімо, ні в чому не винних дітей комуністів), або вижити (не забуваймо, з харчами сутужно, в них були родини), або реалізувати комплекс меншовартості (ти мені не дозволила себе у восьмому класі поцілувати, твій милий пішов на фронт, а тепер я тут з гвинтівкою цар і Бог). Ідейних нацистів серед поліцаїв не було, тому окупаційна влада мусила дбати про матеріальні стимули.

Віктор Ревегук наводить конкретні факти про деяких поліцаїв.

Батьки начальника Лубенської районної поліції Чепи до революції 1917 року мали власний хутір та майже 100 га землі в Лазірківському районі. Батько старшого поліцая Тригуба з села Заріг на Оржиччині був розкуркулений.

“Коли жінки із села Вовчик прийшли, плачучи, просити старшого поліцая Іващенка за своїх заарештованих чоловіків, він закричав на них: “А ви тоді не плакали, коли мого батька виганяли з власної хати?.. Ви будете не сльозами, а кров’ю плакати. Ми двадцять років плакали від вас”.

Що сказати? Жорстокість народжує лише жорстокість, але тут, у цьому випадку, хоч відчувається біль людини, через яку безжально переїхала залізна державна машина. Громадянська війна тривала й під час Другої Світової.

Але вже нічого, крім огиди, не викликає свідчення про жорстокість старшого поліцая Івана Герасименка з Біликів Кобеляцького району. Він знущався над односельцями, вибивши зуби Тетяні Панченко та вигнавши босою на сніг Ганну Моренко, а також зірвав весілля Митрофана Дворухи. Напившись самогону, заснув у хаті тих, кого викинув на вулицю…

Бачимо точнісінько те ж саме відчуття безкарності, яке було і в енкаведистів. Держава видала ліцензію на безконтрольне насильство – і “з нутра поперло”.

Як до поліцаїв ставилося населення? Однозначно, в масовому сприйнятті це не були “наші хлопці”, які “організувалися, щоб навести порядок”. Було зрозуміло, що головні тут окупанти. Декого з поліцаїв могли пожаліти чи зрозуміти (як окремі з них могли пожаліти чи зрозуміти населення), але загалом — трималися від них подалі.

Якщо, звісно, вдавалося…

(Продовження буде…)

Вадим ГОНТАРЕНКО