Громадська самоорганізація на Полтавщині: історичні уроки

Революція 1905-1907 років змусила владу Російської імперії визнати українську мову й частково послабити заборони на розвиток національної культури. Інтелігенція сприйняла це з ентузіазмом, намагаючись самоорганізуватися й вийти з напів підпілля. Однак перед нею постала невирішена й потому дилема – творити високу культуру в фактичному вакуумі чи знижувати рівень, щоб до нього “підтягнулися” маси. 

Не зайве нагадати, що початок ХХ століття – це розквіт масової культури, насамперед, молодого кіно, ще  навіть не мистецтва, а дешевої розваги. “Сеансы синематографа на открытом воздухе, каждые три дня новая роскошная программа картин” (це реклама в тогочасному Кременчуці) приваблювали людей не менше, ніж гастролі професійних і виступи аматорських (наприклад, у Лохвиці) театральних труп. Останні охоче показували “Наталку Полтавку”, “Сватання на Гончарівці” й “Шельменка-денщика”. Популярними були виступи Полтавського симфонічного оркестру, заснованого невтомним Дмитром Ахшарумовим, під впливом якого в Кременчуці виникла Спілка любителів симфонічної музики. Але все це було або закордонним, або малоросійським, або “тільки мистецтвом, і нічим більше”.

Фото сайту Полтавщина. Перший директор Полтавського музичного училища (центральна постать в нижньому ряді) Дмитро Ахшарумов | Фото 1903-1904 рр.
Фото сайту Полтавщина. Меморіальна дошка Д. Ахшарумова на стіні Полтавського музичного училища.

Звісно, політичну націю з такими вподобаннями не збудуєш. Тому інтелігенція Полтави, що належала до національно-культурного товариства “Громада”, намагалася зробити бодай щось. Найактивнішими серед його членів були молоді – Павло Чижевський, Віктор Андрієвський і Павло Макаренко.

Улітку 1906 року “Громада” хотіла заснувати товариство “Просвіта”, але отримала відмову губернських властей. Вони вважали, що його діяльність загрожуватиме суспільному спокою і єдності держави.

Але ентузіасти не склали рук. Завдяки їм діяли “Українська книгарня” та Музичне товариство “Боян”. Квитки на виступи його хору з приводу чергової річниці народження Шевченка розкуповували задовго до виступу.

1913 року в Полтаві їхніми ж стараннями відкрився Український клуб. До нього входило близько 120 членів. Це, власне, й була вся національно свідома частина міста, населення якого на той час складало майже 54 тисячі. На базі клубу діяли гуртки за інтересами.

Після відкриття Українського клубу в Полтаві. Гості на чолі з проф. М. Грушевським біля пам’ятника І. Котляревському. 10 листопада 1913 р.

“На початку наш основний паєвий і позичений капітал виносив усього сімсот карбованців, – писав у спогадах Андрієвський. – А за п’ять літ існування наш клюб мав, крім дуже цінного урядження й книгозбірні, готівкою, зложених в… кредитовім товаристві, понад тридцять тисяч рублів. На ті часи це був капітал, за який можна було придбати порядний маєток у такім місті, як Полтава, що ми й мали на меті зробити, коли б не всеруйнуюча большевицька навала”.

Як бачимо, співання хором у ті часи здавалося мистецьким подвигом і маніфестацією української ідентичності. Українська культура на периферії залишалася провінційною. Але вона була, і це значило, що вона буде жити, рости й міцніти надалі.

(Продовження буде…)

Вадим Гонтаренко, краєзнавець

схожі Статті на тему: