Чому ліві партії не втримали Полтавщину й Україну

Громадська самоорганізація на Полтавщині: історичні уроки

Після того, як українські ліві зорганізували селянство на збройний заколот проти Української Держави гетьмана Скоропадського, вони не змогли насолодитися перемогою. Україна загалом і Полтавщина зокрема потонули в хаосі.

Урядовці, призначені гетьманом, самі пішли зі своїх посад і їх потрібно було кимось замінити. Кадрами відав Український Національний Союз. Це було антигетьманське об’єднання, куди входили чотири політичні партії (Українська партія соціалістів-федералістів, Українська соціал-демократична партія, Українська партія соціалістів-революціонерів, Українська партія соціалістів-самостійників) та громадські організації освітян, лікарів, залізничників тощо. Осередки Союзу були в Полтаві й Кременчуці.

*Склад Директорії у другій половині 1919 р. Зліва направо: Андрій Макаренко, Федір Швець, Симон Петлюра*

Ні кадрові призначення, здійснені революціонерами, ні відсутність у них хоч би якоїсь стратегії розвитку держави не надихали. Від часів Центральної Ради вони нічому не навчилися.

Далі подаємо фрагменти спогадів активного громадсько-політичного діяча Полтави, педагога Віктора Андрієвського. Коментарів свідомо не робимо.

“Хто знав нашу “демократію”, той ледви чи міг сподіватися, щоб вона відразу стала демократією в європейськім розумінню сього слова й зріклася свого соціялістичного псевдодемократичного ісповідання московського ґатунку, а ще менше можна було чекати від неї, щоб вона змінила свою дотеперішню тактику. Ся тактика випливала із самої її суті: несміла, що боялася глянути правді просто у вічі, а натомість воліла, як струсь (страус – примітка наша), ховати голову під крило перед небезпекою; без певних і сталих національних переконань та ідеалів, що хотіла б і самостійної України, і союза трудових “братніх” народів заразом; соціялістична, але не до тої міри, щоб прямо і послідовно провести в життя свої соціялістичні теорії, як те робили її російські брати, большевики. Головними характеристичними рисами тої нашої безталанної “демократії” все були несмілість, хитання, а тому й вічна непослідовність і боязнь: перед самостійництвом, щоб не впасти в “шовінізм” і не заплямити тим чистоти свого соціялістичного імени, боязнь і перед послідовним соціялізмом, щоб не втратити своєї держави та не поступитися своєю владою (в якій наша “демократія” вже досить засмакувала) для справжніх соціялістів — ріжноплеменних російських большевиків…”

У публічному виступі перед полтавцями, згадує Андрієвський, “я старався представити Директорію, як справжню виразницю волі української нації, а тих її членів, котрі були досить відомі загалові, власне Винниченка й Петлюру, як людей, котрим більше, як кому, належало стати на чолі нашої визвольної боротьби. Не знаю, наскільки я тоді кривив душею. Нездарність їх обох я добре знав. Знав, що й до ніякої державно-будівничої роботи вони непридатні. Не думав я також, щоб недавня минувшина наша чого навчила їх, бо наших соціялістів московського виховання навіть могила не навчить — в тім я свято переконаний і до сьогодня!.. Найбільш популярні наші люде не мали ні належної мудрости й досвіду державного, ані навіть сталости у своїх політичних переконаннях, але їх не було багато — вибірати однаково ні з кого було!..

…Той самий мій приятель, студент із козаків, за яких пару тижнів по скиненню ґенерала Скоропадського гірко жалівся мені на нові порядки.

— Знаєте, ми, багатші козаки, збіралися було допомогти Директорії по щирости усім, чим тільки можемо. Думали по старому звичаю, як колись наші діди робили, прийти до війська, а з собою привезти вози з пшоном, пшеницею, вівсом, салом, з кіньми і з волами. Нате, мовляв, наше добро і нас самих, бо потреба нагла є, — треба ставати на оборону Батьківщини! Та хіба за такою владою можна нам іти, коли вона знова нас обявила непевними і непотрібними людьми, а наше майно ми мусимо віддавати як і раніше шляхом усяких “реквізицій”, “конфіскацій” і простого грабіжу?…

— Як так?

— Знова по селах понастановлювано комітети “бєднєйших”, знов розбишаки й конокради поставали на чолі отих комітетів, “бєднєйші” відбірають у нас зброю і конфіскують хліб, свиней, овес, солому…

…Я побачив наших мобілізованих. Вони ходили купами по місту, співаючи салдатські московські пісні, з цигарками в зубах, в нових чоботах і нових салдатських шинелях, які їм видало командування. При найблизчім побаченню Кудрявцев мені з розпачю сказав:

— Не знаю, що й робити з тими мобілізованими… Повбіралися, повзувалися, а далі заявили, що битися проти большевиків не підуть. Охоче підуть проти буржуазії Денікина й Антанти, але проти товаріща Лєніна ніколи! Своїми руками я збудував у Полтаві большевицьке гніздо!…

— Маєте наслідки нашої “демократичної” політики. “Бєднєйші” цілком послідовно чекають “товаріщей”, щоб скорше розділяти панські маєтки, а Україна їм навіщо?”