Громадська самоорганізація на Полтавщині: історичні уроки

У січні 1919 року більшовики прогнали війська Директорії й захопили владу на Полтавщині. Однак селяни їх відверто не любили, довіряючи лише “своїм”, українським лівим.

Ради селянських депутатів, очолювані ними, опиралися чужинцям. Більшовики намагалися їх підпорядкувати собі, але марно. Тому окупанти віддали повноваження рад штучно створеним комітетам бідноти – нечисленній і марґінальній частині селянства, що складалася переважно з ледацюг, злодіїв і алкоголіків.

Губернський з’їзд Комітету незаможних селян. Харків, 1939

Точну кількість комбідів на Полтавщині встановити важко, бо комуністична пропаґанда цифри явно перебільшувала. Насправді було їх, очевидно, десь до тисячі.

Ці фальшиві органи самоврядування мали розколоти українське село, підтримувати й посилювати в ньому дух класового протистояння. Злидота тимчасово опинилася “на коні”, але викликала загальну ненависть і презирство.

Найкращу землю більшовики віддавали радгоспам (державним сільскогосподарським підприємствам) і комунам (об’єднанням тих самих найбідніших для спільного проживання й господарювання). Щоб отримати землю, селяни мали створювати колективні господарства. Зайве говорити, наскільки все це було для них, індивідуалістів до мозку кісток, неприйнятним.

Водночас, більшовики жорстоко викачували з українського села хліб. Він ішов у Росію і на потреби Червоної армії. Санкціонований згори грабунок народив організований селянський опір. Зокрема, 1 квітня вибухнуло повстання на Миргородщині.

З’явилися отамани, до загонів котрих охоче вливалися селяни. Ті, що не йшли воювати, всіляко підтримували їх продуктами й інформацією.

Так, на Півдні з розмахом діяв Никифор Григор’єв, який пішов у рейд і через Полтавщину, від Кременчука до Гребінки. Успіх більшовиків налякав, але виявився короткотривалим – біля Кобеляк його сили розбила Червона армія. Але руху опору поразка Григор’єва не спинила.

“Політичною програмою повстанців була боротьба за незалежну Україну, за радянську владу, але без комуністів і чекістів”, – зазначав історик Віктор Ревегук.

Рейди “батьків-отаманів” тривали й після того, як більшовики відступили й українські землі на пів року захопили денікінці. “Червоні” й “білі” особливо не відрізнялися в своєму ставленні до українського селянина.

(Продовження буде…)

Вадим Гонтаренко, краєзнавець

Схожі статті за темою: