Громадська самоорганізація на Полтавщині: історичні уроки

Коли більшовики перемогли денікінців і знову утвердились на Полтавщині, вони зіштовхнулися з масовим організованим рухом опору. Продрозкладка, тобто офіційно санкціонований грабунок селянського хліба, змусила хліборобів узятися за зброю в значно крупніших масштабах, ніж за попереднього більшовицького панування.

Палала вся Полтавщина. Станом на середину 1920 року налякані комуністи фіксували сотню повстань. Вони не зменшувалися – навпаки, розгоралися з новою силою.

На Миргородщині діяв загін отамана Пищалки, на Хорольщині – Киктя і Каленника, на Лубенщині – Диньки і Каліберди, на Пирятинщині – Сурона, на Зіньківщині – Мандика, Степенка, Ланчака, Масюти, на Кобеляччині – Андрущенка, Садового, Матвієнка, Гонти. У Кременчуцькому повіті збройне формування селян було настільки значне, що проголосило себе П’ятою повстанською Лівобережною армією.

Історик Віктор Ревегук пише:

“Протягом другої половини 1920 року на Полтавщині передбачалося створити 51 районний продовольчий комітет, але у зв’язку з масовими селянськими повстаннями їх робота була паралізована. Повністю не працювали райпродкоми в Пирятинському, Переяславському, Гадяцькому, Кобеляцькому і Миргородському повітах. У решті повітів Полтавщини вони працювали лише частково”.

Повстанці вбивали чекістів, урядовців і військових, тобто, привілегійованих кровопивць. Останні не відчували себе в безпеці ніде. Селяни ставилися до них, як до окупантів і чинили з ними, як з окупантами.

Керували повстанськими загонами отаман із штабом, що складався з кількох досвідчених фронтовиків. Це було постійне ядро, але більшість особового складу мала змінний характер. Удень вони могли мирно працювати на полі, а вночі перетворювалися на месників, що нападали на більшовицькі установи, залізничні станції, пункти збору пограбованого в селян хліба. Допомогу інформацією надавали селяни або ж “свої” люди серед органів радянської влади.

Основну кількість повстанців становили насильно мобілізовані до Червоної армії, які дезертирували з неї, або ж ті, хто мобілізуватися не хотів узагалі. Українські селяни не бажали воювати в чужому війську. Вони тікали з неї за першої ж нагоди, переховувалися, організовувалися й не випускали зброї з рук.

Але чи тільки “за своє і відібране” воювали повстанські загони? Чи темна селянська стихія справді не бачила далі своєї межі? І чи була вона, власне, суцільно темною?

Поговоримо про це в наступній публікації.

(Продовження буде…)

Вадим Гонтаренко, краєзнавець

Схожі статті за темою: