Громадська самоорганізація на Полтавщині: історичні уроки

Масові рухи в часи політичних збурень вбирають у себе різні групи населення. Завжди є незначний відсоток закінчених покидьків, які отримують насолоду від можливості безкарно палити, грабувати, ґвалтувати і вбивати. Є ті, хто беруть участь у революціях, підкоряючись стихії, щоб не пропасти поодинці. Є ті, хто хапаються за вила, помщаючись за особисту кривду. І є ті, хто підпорядковують свої вчинки вищій меті.

Якби не ці останні, масовий антибільшовицький рух на Полтавщині був би просто вихлюпом сліпого гніву. Але, як доводять дослідники, керівники повстанських загонів були переважно людьми ідейними. Вони боролися одночасно за національне й соціальне визволення. У 1920 році більшовики фіксували низку повстань під жовто-блакитними прапорами. Вони охопили Пирятинський, Лохвицький, Лубенський, Зіньківський повіти. Повстанці не мали нічого проти влади Рад, але без комуністів. Більшовики для них були чужинцями, зайдами, ворогами з божевільними мареннями. Заодно з ними “під роздачу” потрапляли євреї – їх кількість у більшовицьких лавах була непропорційно великою.

Ворогами були також Скоропадський і Денікін – царські генерали, які “повертали старі порядки”, тобто намагалися відновити хоч якусь владу закону. Петлюра міг викликати симпатію чи незадоволення, але він, за всієї слабкості, вважався все-таки своїм лівим. Наприкінці 1920 року Петлюра почав закликати отаманів під своє крило, розсилав таємних емісарів для централізації повстанського руху в боротьбі проти більшовиків. Полтавщина в цьому контексті підпорядковувалася “Центральному повстанському комітетові” в Києві.

Ще одними “своїми” для частини повстанців були так звані боротьбисти – українські есери, які співпрацювали з більшовиками і були ними поглинуті. Кілька отаманів з цим рішуче не погодились. Один з них, Коваль, що діяв у Гадяцькому повіті, навіть надіслав листа до командира Червоної армії Соболєва:

“За віщо борються партизани, чого вони домагаються, покладаючи головами в боротьбі з вами, взагалі з комуністичною владою? Це повинно бути відомо для Вас, а коли невідомо, то можу сказати. Ми, повстанці України, зокрема я, боремося за самостійну Українську радянську владу. Коли тільки прийшли на Україну російські совєцькі війська, проганяючи Денікіна геть за межі України, то я також і більшість із мого товариства, котре лічилося і зараз лічиться в моїм отряді, пішли в ряди червоних військ і щиро працювали по затвердженню радянської влади. Тоді ми, українці, гадали, що спільними силами з російськими совєцькими військами виженемо Денікіна з України, розсіємо чорні зграї контрреволюції і збудуємо радянську Україну на федеративних началах з совєцькою Росією. Програма партії боротьбистів (комуністів) цілком відповідала моїм прагненням. Ми, боротьбисти, небагато просили у центрального уряду: мати свою українську Червону армію і свій політичний і економічний центр, і тільки. Але центральний уряд не дав нам, українцям, 34-мільйонному населенню цієї автономності і наказав партії боротьбистів (комуністів) злитися з комуністами-більшовиками. Миритися з таким розрішенням цієї справи я не міг і одверто зі своїми однодумцями виступив на боротьбу з комуністичним урядом. Довгий час я мріяв, що ми, українці, ще зможемо порозумітися з комуністичним російським урядом, але згодом переконався, що тільки силою і кулею ми, українці, здобудемо для себе право на вільне життя, тільки силою зможемо позбавитися жидівського і російського ярма і так, боротьба з Вами, насильниками і гнобителями українського народу, до кінця, до побіди. Або ви, другі пани над нашим народом (перших панів ми зігнали загальними силами і нажили Вас – других), або ми, вільний український народ з армією вільного козацтва на своїй рідній українській землі, политій кров’ю і потом нашого народу. Але все-таки, яка б не була тяжка і жорстока боротьба, ми, люди обох ворожих лагерів, не повинні втрачати гуманності. Треба бути людьми, а не звірами”.

Прозріння прихильників “братання” надійшло запізно. Заклик “бути людьми” залишився без відповіді. Запекла боротьба, здавалося, не мала кінця.

(Продовження буде…)

Вадим Гонтаренко, краєзнавець

Статті схожі за темою: