Громадська самоорганізація на Полтавщині: історичні уроки

У березні 1921 року загнані в глухий кут більшовики запроваджують нову економічну політику. Часткове повернення до “старих добрих часів” трохи зменшило приплив люду до повстанських загонів. Але тільки трохи – Полтавщина й потому залишалася вибухонебезпечним регіоном.

Станом на весну 1921 року повстання охопили Зіньківський, Гадяцький, Лохвицький, Прилуцький, Переяславський і Костянтиноградський повіти Полтавської губернії (три останні, як відомо, зараз до складу нашої області не входять). Там були населені пункти, звідки більшовиків “вимели” начисто.

Шикування загонів самооборони в одному з сіл Центральної України. У лівому кутку – голова Директорії Симон Петлюра. Фото сайту “NV.New Voice”

Окремо треба згадати тих, хто у своїй діяльності орієнтувався на Симона Петлюру. Зокрема, до них належали Андрій Левченко та Петро Погорілий. Вони воювали в Кобеляцькому і Костянтиноградському повітах, заходили до сусідньої Катеринославської губернії. Кобеляцький повіт побратими фактично звільнили від присутності більшовиків. За даними, зібраними істориком Віктором Ревегуком, протягом 1922-1923 років на півдні Полтавщини діяли загони отаманів “петлюрівського забарвлення” “Андрушки” (Якова Андрущенка), ”Премудрого Соломона”, Василя і Андрія Бондаренків, Кіприча, Вовка, Мартинця, Пасічного та ін.

Отаман Андрій Левченко

Для боротьби з повстанцями в складі Червоної армії виділяють спеціальні з’єднання неукраїнського походження, наприклад, 7-му стрілецьку Володимирську дивізію, прислану з Росії. Паралельно до дії стають органи таємної поліції – ЧК (рос. – чрезвычайная комиссия). Чекісти в своїй масі були жорстокими, неграмотними і корумпованими.

На Полтавщині створюються каральні “трійки” з надзвичайними повноваженнями. Представник виконавчої влади, керівник комітету незаможників і воєнком арештовували, допитували і розстрілювали нелояльних до більшовицького режиму. Для ліквідацій вогнищ опору надсилали частини особливого призначення (російська абревіатура – ЧОН). На території Полтавщини до царських в’язниць додалося 15 нових – від “рідної”, як вона любила себе називати, влади. Найогидніші, відверто бандитські елементи ставали сексотами (рос. – секретный сотрудник).

Вимагаючи від повстанців скласти зброю, чекісти брали заручників із селян – типовий тероризм окупантів. Ще один популярний метод – найпідліші провокації. Кожен керівник повстанського руху мав вибір. Хтось ішов до кінця, хтось маневрував, хтось бачив, що опір безглуздий, та ще особливо, коли повстанцям оголосили амністію. Але всіх їх – раніше чи пізніше – чекало знищення.

Більшовики довго ганялися за загонами Левченка й Погорілого, оточували, майже знищували, але повстанці організовувалися знову. Намір запалити вогонь великого повстання не вдався – його розкрив більшовицький агент. Погорілий загинув у бою, Левченка впізнали на вулиці, судили згідно з окупаційними законами й розстріляли.

За отаманом Христовим (Гадяччина і Миргородщина) також довго полювали, доки не оточили й не вбили. У Зіньківському повіті здався отаман Листопад. Там же і це ж саме зробив отаман Мандик – уже, до речі, не вперше: він здавався і знову повертався в ліси, доки його не застрелили.

Залишки повстанського руху на Полтавщині більшовикам вдалося придушити лише 1923 року. Протягом існування СРСР брехлива історіографія називали повстанців “бандитами”, а червоноармійців і чекістів – “героями”.

(Продовження буде…)

Вадим Гонтаренко, краєзнавець

Схожі статті за темою: