Громадська самоорганізація на Полтавщині: історичні уроки
Лубенський повстанський комітет під час громадянської війни виникав двічі. Створювали його офіцери армії УНР, тому він мав виразне політичне забарвлення. Але війна скінчилася, люди почали звикати до нової “народної” влади. І ось саме тоді виник третій, уже сумнозвісний комітет.
У квітні 1923 року інформатор ДПУ Олександр Циганенко з села Хорішки та агент кримінального розшуку Яким Іващенко з села Вовчик створили підпільну організацію. Незважаючи на свої посади, вони мали за плечима досвід повстанської боротьби. Але ця колаборантська “червоточина” ініціаторів нічого доброго не обіцяла.

Склад Лубенського повстанського комітету швидко зростав. До нього влилися колишні вояки УНР, селяни, вчителі, студенти. Бракувало професійного організатора, і він з’явився – колишній петлюрівський сотник Андрій Калениченко. Він змусив тремтіти населення цілої Лубенської округи.
Населення? На жаль, саме так.
Вони напали на Вовчківський виконком, але й тільки. Це вже не були сміливі месники за народні кривди, а звичайнісінькі бандити. Хлопці Калениченка пограбували поштовий потяг, обібравши до нитки пасажирів. Забрали собі зарплатню робітників цукрового тресту. Грабували кооперативні крамниці й окремих заможних людей. Тих членів комітету, які були проти, звинувачували в роботі на ДПУ і знищували.
Однак скоро конфлікт щодо методів і мети організації виникнув і поміж керівництва. Комітет розколовся, а грабунки і вбивства тривали.
У січні 1924 року чекісти “накрили” бандитів. Сорок двох судили, п’ятеро отримали смертні вироки.
Але приреченці спробували востаннє зловити Фортуну за хвіст. В’язні на чолі з Іващенком хотіли влаштували втечу з БУПРу – будинку примусових робіт. Вони відняли зброю в охоронців і замкнули ворота. Решту в’язнів повсталі з камер не випустили, хоч і давали їм їсти.
Червоноармійці оточили тюрму, але на штурм не пішли. Тим часом бунтівники вели телефонні перемовини з представниками лубенської влади. Вони вимагали, щоб до них приїхав голова Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету Григорій Петровський. Влада відкинула цю можливість, і бунтарі здалися. Як і передбачалося, їх розстріляли.
Історія третього Лубенського повстанського комітету – хороший приклад того, як вигасає ідея і гору беруть кровожерні інстинкти. Збройна самоорганізація під гаслами незалежності була скомпрометована. Ліквідувавши банду, більшовики – в очах населення – зарахували додаткові бали на свою користь.
(Продовження буде)…
Вадим Гонтаренко, краєзнавець