Громадська самоорганізація на Полтавщині: історичні уроки

У селян Полтавщини двадцятих років ХХ століття трохи популярнішими за комуни були ТСОЗи. Абревіатура ця розшифровується так: товариство спільного обробітку землі.

 Селяни об’єднували ділянки, але реманент у кожного лишався свій. Разом працювали, урожай ділили між собою за принципами, ухваленими на загальних зборах – враховували особистий внесок членів. Це була прийнятна для небагатого селянина форма добре знайомої кооперації.

У 1923 році на Полтавщині налічувалося 70 ТСОЗів, згодом їх незначно побільшало. Щоб не виникло помилкового уявлення про ситуацію, треба наголосити ось на чому. Кількість колективних господарств різного профілю була нікчемно малою відносно до кількості господарств індивідуальних – перші складали лише 1,3%.

Що ж ти зробиш – не хотіли селяни добровільно колективізуватися. Не хотіли – і край, хоча влада всіляко протегувала новим формам життя і господарювання.

Та звернімося до конкретних цифр. ТСОЗ “Соціалістична праця” (виник 1925 року) у Великій Багачці об’єднував 300 членів, мав трактор, дві молотарки, черепичну майстерню. Але такі крупні господарства були винятками. ТСОЗ “Ранок” у Котельві – це 20 господарств і 46,5 десятин землі. У Лютенських Будищах ТСОЗ “Надія” включав усього 39 членів, з них працездатних лише 15, усієї придатної землі – 47,8 десятин. “Бідняцька перемога” і “Червоний маяк” у Комишні Миргородського повіту об’єднували по 6-12 сімей.

Часто в одному селі було кілька ТСОЗів і складалося враження, що це якісь благодатні острівці нової свідомості. Наприклад, “Цвях”, “Жовтневе”, “Сяйво Червоної Зірки”, “Бідняк” у Нехворощі – разом 40 господарств і 139 десятин землі. У Великих Сорочинцях ТСОЗів налічувалося аж 11 штук!

ТСОЗи стали фундаментом для масового і примусового створення артілей (відомих у суспільній свідомості не під власною назвою, а під загальною – тобто колгоспів). Адже вже була певна матеріальна база, були перевірені часом робочі міжлюдські стосунки.

У 1929-1931 роках партійне начальство наказувало членам ТСОЗів об’єднуватися і, попри все небажання, цим – біднішим – селянам було нікуди подітися. Так добровільне стало обов’язковим.

До речі, багато хто чи за звичкою, чи не розрізняючи термінів, ще довго називав колгоспи “созами”. Вони навіть увійшли в тодішній фольклор: “Батько в созі, мати в созі, діти лазять по дорозі, ховайтеся в кропиву, бо он іде ГПУ!”

(Продовження буде…)

Вадим ГОНТАРЕНКО, краєзнавець

Статті схожі за темою: