ГРОМАДСЬКА САМООРГАНІЗАЦІЯ НА ПОЛТАВЩИНІ: ІСТОРИЧНІ УРОКИ

Ситуація в українському селі на межі 1920-1930-х років справедливо й безальтернативно визначається як неприхована війна “першої в світі держави робітників і селян” з останніми. Удар наносили трьома напрямками – силою забирали хліб, більш чи менш заможних і авторитетних розкуркулювали, решту заганяли в колгоспи.

Все попереднє десятиліття село “розколювали” згори, але тепер взаємна ненависть сягнула вершини. І задокументовані факти стихійного опору про це свідчать. Але вони відбивають погляд держави-переможця на своїх ворогів, і маємо “розшифровувати повідомлення”, водночас не впадаючи в ідеалізацію “куркулів”, “підкуркульників” і т.д.

Як ми знаємо, один з методів боротьби з колективізацією – підпали й збройний опір. Ось чекісти зафіксували (1930 рік):

“20 серпня в с. Домена Диканського району було підпалено до 1 тис. кіп необмолоченого хліба, що належав СОЗу “Новожиття”. Команда, котра виїхала до місця пожежі, була куркулями, кримінальниками і хуліганами не допущена до гашення вогню шляхом обстрілу з обрізів”.

Де в селі взялися карні злочинці й хулігани? День відкритих дверей у тюрмі? Чому вони разом з куркулями відстрілюють пожежників? Чи це чекісти так упевнено називають простих селян?

Або ось – масові бунти. Ще один факт з офіційного чекістського зведення (вже літо 1931 року):

“В с. Грушине Хорольського району натовп колгоспників 30 осіб, спровокований підкуркульниками, вирушив до сільради з вимогою звільнити куркулів. Для заспокоєння юрби головою с/ради були звільнені два куркулі, після чого юрба розійшлася”.

Вдумаймося: колгоспники ідуть визволяти своїх нібито ворогів – куркулів. Чому? Навіщо? І наскільки ті взагалі куркулі? Чекісти або не розуміють, що відбувається, або тупо брешуть самим собі.

Невдоволені політикою влади селяни знищували її представників, так званих активістів. Серед них особливої ненависті заслужили сількори – сільські кореспонденти, дописувачі в газети, чи, точніше сказати, публічні донощики. Вони наліплювали на односельців ярлики “куркулів” і це використовували каральні органи – мовляв, голос народу, маємо реагувати. Одного з таких сількорів – Чамару – вбили в Ковалівці під Полтавою (1929). В злочині звинуватили “куркулів”, проти яких “боровся” пильний покійник. Їх судили показовим судом у селі й розстріляли.

Пропаганда стверджувала, що селяни “були задоволені вироком”. Варто цьому вірити? Кому вони там дужче співчували?

У “полтавському” томі заідеологізованої “Історії міст і сіл УРСР” (1967) є згадка про місцевого Павлика Морозова з Великих Сорочинців:

“В дикій злобі куркулі вбили піонера Павлика Теслю, який викривав їхні підступні наміри. Обурене поведінкою куркулів, трудове селянство вимагало від місцевої влади застосування до ворожих елементів найсуворіших заходів і активно допомагало в розкуркулюванні”.

Звісно, “трудове селянство” завжди вимагає потрібне державі: “А мотузку самим приносити, чи на місці видадуть?”. Взагалі ж, важко сказати, що там сталося – родинна драма, як у Павлика Морозова, “підверстана” заднім числом до класових битв чи наївність підлітка, задурманеного пропагандою. Але “піонера-героя” з нього не “розкрутили”, подібно до його нещасного й сумновідомого тезка…

Ненависть, культивована державою, ненависть, загнана в підсвідомість, житиме ще довго. Доживе вона й до наших днів.

(Продовження буде…)

Вадим ГОНТАРЕНКО, краєзнавець

Більше цікавого на цю тему: