Громадська самоорганізація на полтавщині: історичні уроки

Німецька влада створила на окупованій Полтавщині комендатури. Вони займалися як воєнними, так і цивільними справами. Органи місцевого управління (тут ми виправдано відкинемо частину “само-“) діяли під контролем комендатур. На багатьох публічних документах вказувалася підстава: “наказ німецького командування”.

Щоб зрозуміти загальну картину формування цих структур, зацитуємо фрагменти з дослідження історика Петра Рекотова:

“Сільські, общинні, районні і міські управи (управління) організовувались одразу по всій зоні військової адміністрації до самої лінії фронту. На чолі районів стояли начальники райуправ, общинами управляли бургомістри. Оскільки в сільську общину входило кілька сіл, то під общиною мається на увазі об’єднання сіл (територія колишньої сільради), в кожному з яких “працювали” старости. У рейхскомісаріаті ця система була збережена. В руках начальника райуправи (районного управляючого) знаходилося загальне керівництво районом. Він ніс політичну відповідальність за всі підлеглі йому місцеві заклади, господарство і управління, повинен був забезпечувати “спокій і безпеку” на підпорядкованій території, боротися з проявами саботажу, диверсіями, непокорою окупа- ційній владі, організовувати “вилучення” продукції для рейху та задовольняти потреби армійських підрозділів.

…Структура міськ- і райуправ передбачала такі основні відділи: загального управління, поліцейський, шкіл і культурних закладів, охорони здоров’я, ветеринарний, фінансовий, будуправління, промисловий, постачання і забезпечення робочою силою. З часом з’явився ще один відділ — пропаганди. Їх керівники звичайно призначалися начальником райуправи за згодою польової чи місцевої комендатури. На початку окупації, коли німецьке військове управління не уявляло собі потреб в кількості “місцевих кадрів”, керівники районів (і бургомістри) часто “проштовхували” на більш вигідні посади своїх людей та родичів, з чим довелося боротися комендатурам та, пізніше, гебітскомісарам рейхскомісаріату”.

До речі, старости спочатку працювали на громадських засадах. Уже потім німці почали їм платити – роботи виявилося надто багато. І в містах, і в селах. Виконували накази німецьких панів, очевидно, не обходилося і без самодурства раптово вивищених “вождиків”.

Віктор Ревегук наводить приклади:

“Згідно розпорядження Зіньківської районної управи, від смерку й до світанку жителям міста заборонялося ходити по вулицях. Навіть удень кожний житель міста повинен був мати паспорт і довідку з місця роботи. Без цих документів зіньківчанам загрожував розстріл на місці.

…У лютому 1942 року голова Градизької районної управи Короїд і начальник районної поліції Закарлюка видали спільну постанову, згідно з якою старости сільських управ зобов’язувалися на кожні п’ять хат виділити відповідального, який би постійно стежив за своїми “підопічними” і повідомляв сільських старост або старших поліцаїв про всі підозрілі діяння чи розмови односельців”.

Місцеві управи обкладали населення податками. Так, у Полтаві боржників радянського часу “пробачили”, але всім встановили єдиний податок у розмірі 10% від заробітку чи прибутку. І податки потім вводили ще на багато чого.

На місцеву владу німці поклали обов’язок заганяти дітей на навчання в початкові класи. Батьків тих, хто не ходив, обкладали штрафами. Вищої освіти нижчій расі отримати не дозволялося, крім як аграрного профілю. Але можна було відкривати й утримувати дитсадки – так, у березні 1942 року згаданий минулого разу бургомістр Алей дозволив відкрити ясла в Кременчуці на 100 дітей.

Про інші напрямки діяльності управ – позитивні й ганебні – розкажемо в наступних матеріалах.

(Продовження буде…)

Вадим ГОНТАРЕНКО

Блоги на вибір: