Менталітет
Книга — джерело знань. Так вважали раніше. Книга користалася пошаною. Вона була незамінною для навчання. І для отримання насолоди – теж. Є така насолода — читати. Це розвиває емоційну сферу й фантазію.
Книгарні працювали в усіх містах. Книгарні діяли в кожному великому селі. Зараз важко, та що там важко – неможливо уявити, наскільки їх було багато.
Що це? Це присутність книги в соціальному просторі. Маркування його вищими сенсами. Авторитетність знання як такого. Свідчення просвітницької місії держави. Ідеологічної — так, але й просвітницької.
Не ідеалізуймо минуле — тих, хто читали серйозно і серйозне, було якраз мало. Їх завжди мало. Їх і не потрібно багато. Вони як дріжджі для тіста: без них не спекти, але перебереш, і пиріжки стануть кислими. Не піднімуться пухко, а осядуть.
Більшість ставилася до читання утилітарно. Ось вивчу предмет, здам екзамени, буду працювати й заробляти гроші. Ось по телевізору — дві програми всього! – нічого путнього, полежу з детективом Юліана Семенова. Чи, поки печуться в духовці пиріжки, “Вічний поклик” Іванова. Кіно он яке популярне, подивимось, як воно в книзі. Або щось про злочини Сталіна — ти диви, хто б подумав, і ніхто ж не знав. А це визнали, очистилися, йдемо дорогою до храму.
Потім перевага книги над відео зникла. Програм стало більше. І показували вже не нудні “Сільську годину” й концерт класичної музики. Навіть не перебудовний “Погляд” ближче до півночі. І все яскраво, голосно, доступно. Це як після пиріжків з компотом потрапити на Лукуллів бенкет. Звикаєш не зразу, але, звикнувши, за вуха не відтягнеш.
Ми йшли дорогою компліментарної простоти. Не підтягування, а потрафляння смакам споживача. До храму так не дійти, та й храмів розвелося на всяк смак. Як хлібобулочних виробів у магазинах.
Потім настала ера інтернету. Ти вже їси не те, що дають. Ти можеш вибирати сам. От тільки чомусь їси добровільно те, до чого привчили. Їси багато, до блювоти. Війну в прямому етері. Трансляцію урочистостей. Старі фільми. Нові серіали. Передачі про згаслих кінозірок. Ностальгію й знеболювальне. Фонову присутність вигаданого світу, доки реальний корчиться в побитому мозку.
Молодшим легше. Вони адаптовані, між візитами до психолога навіть знаходять час, щоб почитати. Книги купують. Не так багато, а все ж. Той самий “Вічний поклик”, тільки тепер він називається по-іншому. Який-небудь “Покинь, якщо кохаєш” Коллін Гувер. З доставкою через “Нову пошту”. Паралельно з доставкою готової випічки через Glovo.
Часу більше, люди ті самі. Й хочуть того ж: цікавого, яскравого, простого.
Книги горять на складах. Різні книги. Вартісні й непотріб. І непотріб завжди переважає.
Заблокований експорт зерна. Отже, хліб тут буде. Багети, піца, пиріжки. Принаймні, мають бути. Дорожчі, звісно, бо в нас закони економіки не діють. У нас діють винятково закони мародерства.
Книг читають усе менше. Навіть вихоплених з вогню. Вони не рятують од війни. І інтернет не рятує. Як і численні храми.
Просвітницька місія держави перестала існувати. Легше маніпулювати темними. Бажання народу й влади щасливо зійшлися. Вищі сенси спрофановано. Скромні людські радощі – також.
Може, справді винні книги? Ті, які пам’ятаємо, ті, які ще лишилися. Спокушають своїм існуванням. Заважають щасливо померти і щасливо жити. Розвивають емоційну сферу й фантазію.
Тому ми такі надмірно чутливі й схильні до мрій про нормальне життя.
Дмитро ЩЕРБІЙ
Інші блоги на вибір:
