Громадська самоорганізація на Полтавщині: історичні уроки

Революція принесла гасла звільнення жінки з приватновласницьких і вузькородинних тенет. Відтепер вони – принаймні, офіційно – стали рівноправними з чоловіками.

На межі 1920-30-х років бачимо, що жінки почали відігравати все помітнішу роль у процесах колективізації. Насамперед, ідеться про організований опір владі – так звані “жіночі” або “бабські” бунти.

Чекісти в своїх доповідно-аналітичних документах спочатку фіксували масові виступи жінок з вимогами налагодити продовольче забезпечення – конкретно “антирадянського” спрямування вони не мали. Але згодом протестні акції політизувалися:

“Під кінець року  (1929-го – авт.) особливо почастішали масові жіночі виступи проти репресування куркульства і духівництва за невиконання хлібозаготівель, за а/с (антирадянську – авт.) роботу і т.п.

В 1930 р. – в першій його половині – спостерігається подальша активізація жінок в антирадянських виступах. Кількість масових виступів і кількість жінок серед учасників надзвичайно зростає.

…За період січень-червень понад 32% всіх виступів є майже винятково жіночими за складом учасників. У всіх інших виступах жінки складають або більшість, або значну частину учасників”.

Ось як ті ж чекісти описують яскраву масову акцію непокори того ж року:

“2 березня ц.р. в с.Рясне Нехворощанського району Полтавського округу юрба до 500 жінок прибула під сільраду і поставила вимогу відкрити церкву, заявивши про свій вихід із СОЗу. Були пред’явлені вимоги щодо знищення списків колгоспників. Юрба ввірвалася в приміщення сільради, розкидала папери, але списків не знайшла. Були спроби побити члена РВКу (районного виконавчого комітету – авт.) і голову сільради, який дав постріл вгору. Юрба кричала: “Треба перебити всіх комуністів за те, що вони стріляють нас!” «Надо перебить всех коммунистов за то, что они стреляют нас!» Голова сільради втік. Виступ тривав до 4-х голин дня. Увечері на організованих зборах було ухвалено притягти до відповідальності зачинщиків волинки (так влада називала селянські виступи – авт.). Однак, 3 березня юрба 400 осіб, переважно з жінок, знову вимагала видачі посівного матеріалу. Був побитий бідняк-активіст, з огляду на настійливість вимоги, почалася видача посівного зерна”.

Жінки почали все більше займатися підпалами “колективізованого” майна, не дозволяли вивозити насильно віднятий у селян хліб. Один з таких епізодів у своєму романі “І будуть люди” згадує Анатолій Дімаров (дія розгортається в селі Тарасівці на рідній авторові Миргородщині):

“Чи він же хотів, щоб отак мерли люди? Чи думав про це, вигрібаючи хліб по селу? Вигрібаючи до зернини, аби тільки виконати отой стрічний плян, узяти на буксир сусіднє село, що ганебно провалювало хлібоздачу. Де жінки врешті-решт вдалися до контрреволюційної акції: перейняли хлібну валку, кинулись під копита коней, під колеса та й розтягли увесь хліб по дворах.

І чого тим добились? Наїхали судді, наперлось міліції та й ну судити-рядити: кого у тюрму, а кого й до Сибіру. Хліб забрали все одно, підмели і городину, і тепер у тому селі ше гірше, ніж у Тарасівці”.

Жінки не боялися захищати своє майно, своє право на те життя, яке вважали правильним. І це владу дратувало й бентежило: воювати з “бабами” виходило якось несолідно й майже завжди скандально.

Проти колективізації, безумовно, була більшість жінок (як і чоловіків). Але були й ті, які її підтримували. Про них поговоримо наступного разу.

(Продовження буде…)

Вадим ГОНТАРЕНКО, краєзнавець

Продовжуючи тему: